Визнання Геноциду вірмен Ізраїлем: пам’ять як зброя у великій грі
Урядова резолюція про офіційне визнання Геноциду вірмен 1915 року, ініційована міністром закордонних справ Ізраїлю Гідеоном Сааром та одноголосно ухвалена кабінетом міністрів Ізраїлю, на мою думку — хрестоматійний приклад того, як інструменти історичної пам’яті стають зброєю у великій геополітичній грі.
Цей крок руйнує парадигму традиційної ізраїльської Realpolitik, яка десятиліттями тримала трагедію вірменського народу в шухляді «дипломатичних табу», аби не псувати відносини з Анкарою. Однак задекларований моральний обов’язок у цьому випадку приховує тверезий і жорсткий розрахунок, що створює ефект доміно для всього регіону.
Хто справжній бенефіціар
Головним бенефіціаром та водночас рушієм цього рішення став сам Ізраїль, який прагне завдати асиметричного удару по Реджепу Таїпу Ердогану. Після подій 7 жовтня 2023 року турецький лідер, на мою думку, перейшов усі межі в антиізраїльській риториці. Оскільки мости у відносинах із Туреччиною вже спалено, кабінет Біньяміна Нетаньягу вирішив підняти ставки до максимуму перед голосуванням у Кнесеті, демонструючи внутрішню єдність і караючи Анкару за її регіональну позицію.
Реакція Туреччини та гра Трампа
Реакцію Туреччини передбачити не складно — аж до повного розриву дипломатичних відносин, хоча до крайнього кроку, найімовірніше, не дійде. Враховуючи значне потепління американсько-турецьких відносин, роль Анкари у врегулюванні війни та її важливість для бізнес-інтересів Трампа, можна впевнено припустити апелювання до Вашингтона — тим більше, що незабаром у країні відкриється саміт НАТО. Наскільки така апеляція буде вдалою, подивимося, адже транзакційність політики США нікуди не поділася. Скоріше за все, Трамп почне жорстко торгуватися з обома сторонами одночасно, зважуючи на терезах ізраїльські безпекові потреби та турецькі вимоги щодо постачання зброї.
Південний Кавказ у новій реальності
Ця транзакційність великих гравців суттєво змінює позиції держав Південного Кавказу. Офіційний Баку, хоч і висловив формальний дипломатичний протест на користь Туреччини, діє в умовах нової регіональної реальності. Стратегічна залежність Азербайджану від ізраїльських оборонних технологій проти Тегерана перестала бути абсолютною після підписання американсько-іранського меморандуму та прагматичного перезавантаження відносин між Баку та урядом Пезешкіана — зокрема, угод щодо транзитного коридору «Північ-Південь».
Маючи більше простору для маневру, Азербайджан не рубатиме з плеча, але використовуватиме свій нафтовий козир та нові геополітичні баланси, щоб спільно з турецькими лобістами максимально розмити та затягнути фінальне ухвалення закону в Кнесеті.
Парадокс Вірменії
Найбільш парадоксальною мені видається позиція самої Вірменії. Прем’єр-міністр Нікол Пашинян послідовно втілює доктрину «Реальної Вірменії», яка базується на делікатному, болючому замиренні з Туреччиною, відкритті кордонів та виході з багаторічної ізоляції. Заради цього Єреван навіть іде на демонтаж старих історичних наративів у внутрішньому полі.
Раптовий «пас» від Ізраїлю Пашиняну зараз категорично не потрібен: він піднімає хвилю націоналістичної істерії в Туреччині, зриває крихкі переговори та дає вірменській реваншистській опозиції залізобетонний козир звинувачувати прем’єра у слабкості на тлі рішучого Тель-Авіва. Ба більше, Вірменія не може гучно подякувати Ізраїлю, аби не зіпсувати відносини з Іраном, який залишається її критичним логістичним вікном у світ.
А що з українським Голодомором?
Окремим великим виміром цієї дискусії для мене є питання визнання українського Голодомору 1932–1933 років як геноциду, щодо якого Кнесет роками тримає глуху оборону. Ця тема занадто масштабна, щоб обмежувати її рамками близькосхідного конфлікту, адже вона підсвічує фундаментальні розбіжності в ізраїльській філософії пам’яті. Відмова Ізраїлю базується на двох китах: ревному захисті концепту «абсолютної унікальності Шоа (Голокосту)» та прагматичній взаємодії з Кремлем.
Поки Ізраїль мислить категоріями миттєвих тактичних загроз, історичні трагедії інших націй — чи то вірменська, чи то українська — сприйматимуться в цих кабінетах не через призму універсальної моралі, а як активи або ризики на поточній шахівниці.
Автор: Ігор Семиволос
