Виступ Артема Петрика. Круглий стіл – “Наш південь: ідентичності в умовах війни”.
Виступ Артема Петрика, кандидата історичних наук, старшого наукового співробітника Інституту історії та археології Балтійського регіону Клайпедського університету, спеціального кореспондента Laisvas Ukrainos Kanalas:
Доброго дня, шановні колеги! Підтримую думку, попереднього доповідача, шановного пана Максима Майорова з приводу першого пункту нашої дискусії, стосовно колоніальної історії. Відмежовуватися від неї чи її «привласнювати»? Думаю, що я у чомусь продовжу, сказане колегою, із застосуванням паралелей, враховуючи досвід близьких нам, дружніх країн, в першу чергу, маючи на увазі країни Балтії.
Одразу прошу вибачення за деяку метафоричність висловлювань. Коли ми говоримо про, так би мовити, «привласнення», колоніальної історії, і маємо на увазі, звісно, імперський російський період, в яких би формах він не мав місце, – чи то перебування України в складі Російської імперії чи в складі Радянського Союзу, ми з вами маємо усвідомлювати, що сідаємо за картковий стіл з шулером і граємо його крапленими картами. Тому що російська держава, в усіх її імперських формах і проявах, якраз цього прагнула і прагне нині, щоб, залишити «історичні якоря», які тримають нас, приєднаними до неї, до її імперського тіла, які продовжують пов’язувати українців з нею.
І ми маємо, думаю, дивитися на ситуацію не тільки в моменті, але й в перспективі, адже наразі ніхто точно не може сказати, як довго триватиме збройна фаза повномасштабної війни між Росією і Україною, і жоден не може прогнозувати подальших форм і тривалості нашої боротьби проти російського імперіалізму. Цілком вірогідно, що навіть за умови, зміни політичного керівництва в Росії, якщо з тих чи інших причин припиняться активні бойові дії, – або через внутрішньо-російські, або через геополітичні обставини, і до влади може прийти якийсь умовний псевдо-ліберал, «тимчасовий Горбачов», то він, скоріш за все, чи то пак ймовірно, може бути «прологом» до появи нового тирана, аналогічного Путіну, а відтак, поновлення наступальних військових дій проти нас, аж до повторення спроб демонтажу суверенності України і повного знищення української державності. Ми цілком можемо припустити подібний поворот.
Коли ж залишаємо, наприклад, в назвах вулиць, і тут я, зокрема, наближаюся й до актуального херсонського контексту, якісь найменування, що можуть пов’язуватися з Російською імперією і її державною машиною, назви імперських інституцій, то тим самим ми, власне, створюємо для ворога додатковий майданчик для подальших ідеологічних маніпуляцій.
Супротивник гарантовано буде задіювати увесь маніпулятивний арсенал і зараз, в період активних бойових дій, і у разі перерви в війні, – зі зміною формату боротьби та підключення інструментарію так званої «м’якої сили», ворог буде все одно використовуватиме «спільні маркери» задля розповсюдження знайомих наративів – «спільна історія/спільний досвід пройденого у минулому».
У цьому ключі повернемося обличчям до херсонської проблематики. Показовий приклад – деякі протиріччя, свого роду, дискусія між істориками, краєзнавцями щодо перейменування об’єкту міської топоніміки на честь такого органу як земства. Прихильники цієї ідеї наводили аргументи, говорили про те, що земські діячі багато зробили для розбудови української ідентичності, і тому ідея з перейменуванням має право на життя (чи не доречніше, в такому разі, пропонувати перейменування на честь конкретних діячів земського руху, що прислужилися, зокрема, українській державності (1917 – 1920)?) .
Але справа в тому, що земства – це, хочемо ми чи ні, установи імперської доби, хай і самоврядні, виборні і т.п. Проте, створені з волі центральної імперської влади, у ході комплексу реформ російського імператора Олександра ІІ, спрямованих на модернізацію, а значить посилення, тодішньої російської держави. То ж, наявність позитивних для українства тенденцій чи персоналій з середовища діячів подібних органів, повторюсь, закладених у епоху колоніального російського панування, не можуть толерувати явище і не мають віднімати тверезості у оцінці його природи.
Тут я хотів би привести приклад з литовського минулого, з литовської історії останніх ста років. Країна, яка в ХХ-му столітті, як і Україна, пережила великі випробування на шляху до державності: двічі визвольні змагання, окупації, депортації, рух дисидентів, реставрацію суверенності. Литва, як ми знаємо, була першою з республік колишнього Радянського Союзу, яка запалила смолоскип боротьби за свободу, наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років.
На певному етапі визвольної війни литовського народу 1940-1950-х років, коли стало зрозуміло, що збройно відновити Литовську державу, чиї території загарбані Радянським Союзом, спершу в 1940-му, а потім повторно у 45-му році, не є можливим. Сили занадто не рівні. І постало інше питання – збереження національної ідентичності, мови, культури. Адже, в умовах окупації замаячила загроза русифікації. Радянський московський центр надсилав до Литви чиновників, партійних функціонерів, нелитовського -російського чи іншого походження, які і проводили б русифікацію, тим самим ставлячи під загрозу існування литовської мовної ідентичності, культури. Тобто, щоб цього не допустити, зберегти націю і мову, частина людей з, так скажемо, національно визвольного табору чи ті хто співчував його ідеям, пішли працювати до радянських інституцій свідомо, щоб хоч якось уберегти литовськість. По суті, цей підхід дався взнаки наприкінці 1980-х років, коли литовські націонал-комуністи, очолювані майбутнім першим президентом Литви Альгірдасом Бразаускасом, приєдналися до боротьби за відродження самостійної Литви. Стосовно Бразаускаса мала місце цікава, показова, історія, така собі «вільнюська легенда», про те, що він, коли був першим секретарем ЦК Компартії Литви, являвся ще йі прихожанином однієї з католицьких церков у Вільнюсі. І після відновлення незалежності Литви парафіяльний священик, який добре Бразаускаса знав, казав: «я не знаю, чи був перший секретар ЦК Бразаускас хорошим комуністом, але те, що він був добрим католиком і литовцем, це точно».
До чого я веду? Не дивлячись на те, що у середині комуністичної партії Литви, наприклад, були свідомі люди, які підтримували незалежність країни в кінці 80-х, на початку 90-х років ХХ століття, зробили чимало для збереження литовської ідентичності в умовах посилення русифікаційних процесів в 60-х – 70-х роках XX століття, ніколи у суспільстві не мала реальної підтримки думка щодо необхідності залишити назви вулиць, в литовських містах чи селах, які пов’язані з радянським періодом, увіковічують комсомольців, комуністів. Для Литви, ширше – для усієї Балтії – це нонсенс, до того ж небезпечний. Чому небезпечний? Вже сказано вище.
То ж, наявність конструктивних, свідомих людей в тій чи іншій імперській структурі не робить ії менш імперською. Я кажу зараз про те, що це занадто необережно залишати, в умовах сучасної визвольної війни, такі «ідеологічні міни» на українській території загалом, і на українському півдні, зокрема, на землях, що являються по суті, прифронтовою полосою, і в подальшому, з великою вірогідністю, довго залишатимуться «червоною зоною», якщо не збройної, то ідеологічною боротьби з ворогом.
А іще, я абсолютно впевнений, що треба говорити, пріоритетно, про уніфікацію української ідентичності. Чесно кажучи, так би мовити, побоююсь всіляких «свідомих регіональних ідентичностей», виникнення нових, типу «донбасів».Вважаю, що юніонізм – це найкращий варіант, і в плані глорифікації минулого. Знову таки, продовжуючи паралель з балтійським досвідом, наведу слова видатного литовського державного діяча та інтелектуала, «золотого пера» Балтії, як його нерідко називали, 150-річчя від дня народження якого ми відзначаємо у цьому році, – Антанаса Сметони. Він сказав колись «Литва має повернутися литовцям» перефразування цих слів, гадаю, і для України буде актуальним.
Тобто, українського пантеону: минулих століть, сьогоденного – народженого визвольною війною і нашою епохою великих випробувань, більш ніж достатньо для того, щоб, не давати місця, будь-яким фантомам імперського, колоніального минулого. Знову таки, приклад, – балтійські країни, кожна по-своєму, як і ми після 1991 року, переживали постколоніальну боротьбу за ідентичність, однак, вони її, в основному, прожили і виграли раніше – ще в 1920-30-х роках. На відміну від України, якій, на жаль, не вдалося відстояти самостійність (у 1917-1921 рр.), країни Балтії державність побудували. Хоча і їм доводилось жорстко битися за себе, за «повернення Батьківщини», за створення, того, що, приміром у міжвоєнній Литві, називалося «Домом для всіх».
Ми ж маємо пройти цей шлях за сучасних реалій. У подоланні постколоніального комплексу меншовартості нам життєво-необхідно рубити «канати» з завойовником, рішуче рвати «павутиння» «московського тарантула», а не «конкурувати» за чужоземний імперський спадок, з колонізаторами, які ставили, ставлять і будуть ставити ціллю ліквідацію України як державного організму та безжального випалення української національної самобутності.
