Трамп опинився в ситуації, де хорошого рішення немає
Фраза Дональда Трампа «зі мною може статися все що завгодно» досить точно передає його нинішню ситуацію.
Американський президент опинився в класичній пастці силової політики. Він може завдати Ірану ще одного масованого удару. Але що робити наступного дня?
Наземна операція для Вашингтона – зовсім інший масштаб ризику. Самими ракетами змусити Тегеран капітулювати також не вдалося. Отже, кожен наступний удар має сенс лише тоді, коли він змінює поведінку Ірану. Якщо цього не відбувається, військова перевага поступово перетворюється на проблему.
І тут важлива позиція країн Перської затоки.
Трамп сам прив’язав своє рішення до розмови з лідерами держав регіону. Він хоче зрозуміти, де вони стоять і наскільки готові прийняти наслідки подальшої ескалації.
Для Вашингтона це принципове питання.
Якщо американські літаки знову атакують Іран, відповідь Тегерана може піти не тільки по американських об’єктах. У зоні ризику опиняються енергетична інфраструктура та транспортні маршрути країн Затоки.
І тут починається справжня математика.
Іран має Ормузьку протоку. До війни через неї проходила приблизно п’ята частина світової нафтової торгівлі. Хусити створюють іншу проблему – Баб-ель-Мандеб і Червоне море.
Для Саудівської Аравії це означає дуже неприємну географію: один напрямок – Іран, другий – Ємен.
→ Вашингтон посилює тиск на Тегеран
→ Тегеран відповідає
→ під загрозою опиняється інфраструктура союзників США
→ союзники починають рахувати вже не політичні дивіденди, а власні ризики.
Тому Ер-Ріяд та інші монархії Затоки не зацікавлені в тому, щоб остаточно розривати відносини з Вашингтоном. Але й покладатися виключно на американську безпекову парасольку вони, очевидно, не хочуть.
Звідси й прагнення тримати відкритими канали спілкування з Тегераном.
Це не питання симпатій до Ірану. Це Realpolitik. Коли поруч війна, держави починають шукати не найкрасивіший варіант, а той, який залишає їм простір для маневру.
Для Трампа є ще одна проблема – американська внутрішня політика.
Проміжні вибори до Конгресу наближаються. Війна, яка затягується, сама по собі стає політичним тягарем. Особливо якщо вона не дає результату, який можна продати американському виборцю як перемогу.
А високі ціни на нафту роблять цей тягар ще важчим.
Тут виникає головна дилема Трампа. Новий масштабний удар може продемонструвати силу, але водночас здатен розширити війну. Пауза зменшує ризик ескалації, проте залишає Іран із його важелями впливу.
Тобто обидва рішення мають ціну.
І саме тому я б не поспішав із прогнозом про неминучість нової масованої атаки.
Трамп може піти на ескалацію, якщо вважатиме, що отримує від неї конкретний стратегічний результат. Але якщо такого результату немає, черговий ракетний удар ризикує перетворитися на демонстрацію сили заради самої демонстрації.
А це для американського президента погана угода.
Питання зараз навіть не в тому, чи можуть США знову сильно вдарити по Ірану. Можуть.
Питання в тому, чи готовий Трамп заплатити політичну й економічну ціну за удар, який може не завершити війну.
І тут відповідь далеко не очевидна.
Іран, своєю чергою, також не має необмеженого простору для маневру. Тегеран розуміє, що кожна атака на країни Затоки або критичну інфраструктуру може остаточно змінити ставлення до нього тих держав, які зараз намагаються залишатися осторонь прямого конфлікту.
Тому всі гравці зараз рахують приблизно одне й те саме: скільки ще можна підвищувати ставки, перш ніж ситуація почне жити власним життям.
Саме в цьому і полягає проблема Трампа.
Він може почати ще один раунд ударів. Але завершити війну одним ударом набагато складніше.
А наземна операція – це вже зовсім інша історія.
