Частина VI. Від спротиву до суб’єктності

6.1 Анатомія Гібридних Коаліцій: поза межами «влади» та «суспільства»

Ну ось ми і підійшли до фінальної частини, але перш ніж говорити про те, що нам заважає – варто уточнити про що взагалі йдеться. Бо «Мережа» і «Вертикаль» як я їх використовував у попередніх частинах є корисними, але недостатньо точними категоріями. Вони описують видиму динаміку, але не пояснюють чому певні патерни відтворюються незалежно від зміни акторів і обставин. Тому тут необхідне уточнення.

Мережа аж ні як не монолітний актор. Під одним поняттям зливаються три принципово різні феномени з різною логікою і різними вразливостями.

Архетипна Мережа – це культурний патерн горизонтальної солідарності вкорінений в історичному досвіді: козацька самоорганізація, національно-визвольні змагання, Народний Рух, Революція на граніті. Вона існує на рівні колективного несвідомого. Її не можна організувати або реформувати – її можна лише активувати або заблокувати. Вона є відносно стійкою до прямих атак, але є вразливою до розколу ідентичності, власне, що й намагався здійснити Кремль через технологію «трьох сортів України».

Ситуативна Мережа – це конкретні мобілізації: 2001, 2004, 2014, 2022. Вони мають початок, кульмінацію і завершення. Їхня логіка реактивна: виникають у відповідь на загрозу або несправедливість, досягають піку і або трансформуються, або розчиняються. Це «ракета-носій» що виводить суспільну енергію на орбіту – але не може залишатись у польоті постійно. Мобілізаційна енергія за природою своєю не є сталою. Саме тому Вертикаль навчилась стратегії «перечікування» – вона знає що ситуативна Мережа неминуче демобілізується.

Інституційна Мережа – це те, що намагається виникнути після кожної мобілізації: NGO-сектор, реформаторське середовище в держапараті, волонтерські організації, що пережили гострий період і стали постійними структурами, незалежні медіа, антикорупційна інфраструктура. Це найслабший і найважливіший рівень – саме тому, що він знаходиться між двома іншими і не має ні культурної стійкості першого, ні мобілізаційної енергії другого. Але тільки інституційна Мережа здатна утримувати суб’єктність між мобілізаціями – і саме тому вона є головним об’єктом кооптації з боку рентної коаліції.

Тепер поговоримо про Вертикаль, або, іншими словами, про владу. Це теж не монолітний актор. Всередині неї існують дві принципово різні коаліції з відмінними інтересами та логікою.

Функціональна Вертикаль – частина системи, зацікавлена в дієздатності держави як інструменту. Її логіка: держава має бути сильною, бо інакше не буде чим керувати. Вона здатна на реформи, але виключно в тих сферах, де реформа посилює, а не послаблює державну спроможність. Армія після 2014 року є найчистішим прикладом домену, де функціональна Вертикаль отримала достатньо автономії – і результат виявився безпрецедентним для української історії.

Рентна Вертикаль – частина системи, зацікавлена не в дієздатності держави, а в привілейованому доступі до її ресурсів. Її логіка: не «держава має бути сильною», а «я маю контролювати достатньо, щоб бути захищеним». Вона системно протидіє будь-якій реформі, що загрожує перерозподілом доступу – незалежно від того, чи є ця реформа антикорупційною, судовою чи медійною. Важливо зазначити, що це не свідомий саботаж у чистому вигляді, а скоріше автоматичний імунний рефлекс системи проти загрози втрати контролю.

Ці дві коаліції всередині Вертикалі не є стабільними і не збігаються з конкретними особами чи інституціями. Один і той самий актор може діяти як функціональна Вертикаль в одній сфері і як рентна – в іншій. Один і той самий інститут може одночасно будувати державну спроможність в одному домені і руйнувати її в іншому – залежно від того, яка коаліція домінує в конкретному рішенні. Це не роздвоєність, а співіснування двох різних логік всередині одного інституту.

Те саме стосується і Мережі: волонтерський рух і антимобілізаційна мережа використовують ідентичні інструменти – горизонтальні зв’язки, персональну довіру, швидкість – але з протилежними цілями. Якщо і Мережа, і Вертикаль є внутрішньо розколотими, то рамка «суспільство проти влади» описує не реальний конфлікт, а лише його поверхню.

Звідси випливає важливий методологічний висновок: домінуюча дискусія про протистояння «суспільства і влади» є хибною за своєю суттю. Вона гомогенізує обидві сторони: «суспільство» виглядає як монолітний актор з єдиними інтересами, а «влада» – як структура з виключним інтересом у збереженні статус-кво. Насправді ж лінія розколу проходить не між цими таборами, а крізь них одночасно. Корупційний чиновник і рентний підприємець є частиною однієї коаліції, незалежно від того, де вони формально перебувають. Волонтер і реформатор у держапараті – частина іншої.

Коли Мережа приймає рамку «ми проти них», вона заганяє себе в логіку перманентного спротиву, де єдиним інструментом є мобілізація, єдиною метою – зміна персоналій, а єдиним критерієм успіху – «наші у владі». Але «наші у владі» без зміни стимулів – це лише ротація всередині тієї самої рамки. І щоразу, коли «наші» приходять і відтворюють ті самі патерни, – це не зрада конкретних людей. Це закономірний результат хибної рамки.

Точніше формулювання, на мою думку, виглядає так: це змагання двох коаліцій, де кожна з яких є гібридною і перетинає інституційні межі між «суспільством» і «владою». Коаліція публічного блага об’єднує функціональну Вертикаль і мережу солідарності навколо інтересу в дієздатній державі. Коаліція привілейованого доступу об’єднує рентну Вертикаль і мережі привілейованого доступу навколо інтересу в збереженні непрозорості як умови привілею. В такому випадку стратегічне питання змінюється принципово: не «як перемогти владу» – а як змінити умови змагання так, щоб участь у коаліції публічного блага стала вигіднішою за участь у коаліції привілейованого доступу.

6.2 – Контроль як відповідь на невизначеність 

Якщо прийняти цю рамку – виникає природне питання: чому коаліція привілейованого доступу така стійка? Чому патримоніальна логіка відтворюється незалежно від зміни людей і обставин? Відповідь, яку дає теорія path dependence (ми рухаємось у напрямку, що був визначений попередніми рішеннями), є правильною, але недостатньою. Вона пояснює, що відтворюється. Але не пояснює – чому.

Пояснення, як на мене, полягає в тому, що контроль є психологічно раціональною відповіддю на реальну невизначеність. В умовах непередбачуваного правозастосування і відсутності захисту прав особисті відносини є єдиним надійним механізмом безпеки. Патрон-клієнтські відносини виникають не тому, що люди «погані», а тому, що в такому середовищі це найраціональніша стратегія виживання. І жоден інституційний шок не вирішує цього сам по собі, бо після кожного шоку невизначеність не зменшується, а зростає.

Це пояснює парадокс, що лежить у серці всієї моєї довгої розвідки: чому саме в моменти найбільшої загрози – 2014, 2022 – система демонструє найбільшу гнучкість, а в моменти відносної стабілізації повертається до контролю. Загроза знімає невизначеність: є ворог, є мета, є дія. Стабілізація відновлює невизначеність у її хронічній формі – і система миттєво повертається до єдиного відомого механізму захисту.

Ця проблема тримається на чотирьох рівнях, які щільно підтримують один одного.

Інституційний – брак безпеки прав власності та непередбачуваність правозастосування: у такому середовищі контроль є раціональною страховкою, а актор, який не намагається контролювати максимально можливе, просто втрачає активи і вплив.

Психологічний – суспільство, що пережило Голодомор, радянські репресії та постійну зміну окупантів, має вкорінений досвід того, що держава є джерелом небезпеки, а не захисту: контроль тут є не лише раціональною стратегією еліт, а й колективною захисною реакцією, що відтворюється на всіх рівнях.

Стратегічний – Україна існує в геополітичному середовищі, яке об’єктивно генерує невизначеність незалежно від внутрішнього стану інститутів: «рішення» проблеми не може бути суто внутрішнім, бо зовнішня загроза не зникає разом із реформами.

І, нарешті, четвертий – антропологічний: культура бідності як спадок століть дефіциту та незахищеності, що диктує логіку «бери, поки дають», де стратегічне планування на десятиліття є недоступною розкішшю. Вона перетворює державний ресурс не на інструмент розвитку, а на «здобич», яку треба вжити негайно, бо завтра її може не бути. Це робить рентну коаліцію психологічно зрозумілою навіть для тих, хто від неї страждає: корупція сприймається не як злочин проти майбутнього, а як індивідуальна стратегія виживання в агресивному середовищі.

Разом ці чотири шари пояснюють, чому навіть добросовісні актори відтворюють патримоніальну логіку – не через злий умисел, а через раціональну відповідь на реальне середовище. 

Але тут є пастка. Якщо прийняти логіку «контроль є раціональною відповіддю на невизначеність» – можна непомітно виправдати його як неминучий до моменту зникнення невизначеності. А невизначеність не зникне, особливо під час війни.

Тому тут важливо розрізняти функціональний контроль, що знижує невизначеність (армія, розвідка, управління критичною інфраструктурою), і дисфункціональний контроль, що її відтворює: концентрація медіа, нейтралізація антикорупційних органів, непрозоре прийняття рішень. Вони виглядають психологічно і риторично однаково, але мають протилежний вплив на системну стійкість.

6.3 — Антирозвиткові коаліції

Головна помилка в розмові про корупцію в Україні – це персоналізація. Ми говоримо про «корупціонерів» як про окремих «поганих людей», які потрапили в систему і зіпсували її. Але це неточний опис. Точніший – це змагання двох коаліцій, що перетинають інституційний поділ між «суспільством» і «владою» та організовані навколо принципово різних логік.

Коаліція публічного блага об’єднує функціональну Вертикаль і мережі солідарності. Вона організована навколо інтересу в дієздатній державі.

Коаліція привілейованого доступу об’єднує рентну Вертикаль і мережі привілейованого доступу. Вона організована навколо інтересу в збереженні непрозорості як умови привілею.

Ці коаліції не збігаються з конкретними особами чи інституціями. Я вже зазначав, один і той самий актор може діяти як функціональна Вертикаль в одній сфері і як рентна – в іншій. Це робить будь-яку «персоналістську» логіку аналізу принципово недостатньою.

Коаліція привілейованого доступу має власну інфраструктуру. Це бек-офіси – неформальні центри прийняття рішень, що не фігурують у жодних штатних розписах, але мають реальний контроль над міністерствами, митницями і судами. Це суддівські та силові корпорації, що діють за логікою кругової поруки: будь-яка спроба покарати одного члена мережі розцінюється як напад на всю систему. Це схеми «дроблення бізнесу» через мережі ФОПів. Спільне для всіх: вони використовують той самий інструментарій, що й волонтери – горизонтальні зв’язки, швидкість, гнучкість, – але з метою екстракції, а не творення. Антирозвиткові групи є паразитами на тілі мережевого суспільства: вони живляться тією самою горизонтальною культурою, що породила Майдан і волонтерський рух.

Найгостріший поточний приклад того, як ця коаліція працює в реальному часі, – антимобілізаційні мережі. Це не просто «проблема ухилянтів» на рівні індивідуальних рішень. Це організована інституційна структура: адвокати, що спеціалізуються на «броні», медичні комісії з прейскурантом, фіктивне працевлаштування в критичній інфраструктурі, «вікна» на кордоні тощо. Телеграм-канали «де повістки», закриті чати – це класична горизонтальна мережа з персоналізованою довірою і швидкою передачею інформації. Люди більше вірять повідомленню сусіда в чаті під’їзду, ніж офіційному речнику ТЦК. Це не ірраціональність – це раціональна відповідь на інститут, що не викликає довіри.

Тут є кілька рівнів, що варто розрізняти:

Перший – індивідуальне ухилення через рентні зв’язки: найбільш видимий і найменш системно небезпечний рівень «кумівства».

Другий – організовані мережі послуг ухилення: повноцінна конкуруюча інституційна структура. Вона пропонує конкретну послугу значно швидше і надійніше, ніж будь-який державний механізм може запропонувати відчуття справедливості. Це прямий конкурент держави за лояльність громадянина. Сьогодні цей ринок має чіткий прайс-лист: від $500 за «вирішення питання» при затриманні на вулиці до $7000 за фіктивне проходження навчального центру.

Третій – ідеологічні мережі демобілізації: свідоме виробництво наративів, що підривають волю до спротиву. Це рівень, на якому російські спецслужби активно використовують наші внутрішні суперечності для поширення деструктивних смислів.

Четвертий – інституційне ухилення через «броньовані» структури: найбільш системно небезпечний рівень. Тут великі підприємства і держоргани використовують механізм «броні» не за призначенням, фактично виводячи цілі пласти суспільства з-під виконання державного обов’язку під виглядом законності. Тут мова йде про зовсім інші суми – до $50 000 за системне виключення з реєстрів або фіктивну приналежність до стратегічних галузей.

Але тут є глибший вимір: дефіцит справедливості в державних інститутах стає головною вразливістю системи. Непрозорість бронювання, корупція в медичних комісіях та фіктивні «критичні підприємства» – це не просто порушення закону, це продукти рентної Вертикалі, яка розглядає воєнний стан як ресурс для екстракції, а не як екзистенційний виклик.

Коли державні механізми працюють вибірково, вони не просто припускаються помилок – вони руйнують суспільну довіру, яка є фундаментом мобілізації. Це створює ідеальне поживне середовище для ворожої пропаганди: вона не вигадує проблеми, а гіперболізує реальні прояви рентної логіки, щоб перетворити особистий страх людини на ідеологічне заперечення самої держави.

Це і є справжня інституційна пастка: вибіркова та несправедлива мобілізація створює ідеальне поживне середовище для мереж ухилення. Держава, намагаючись компенсувати неефективність системи, відповідає посиленням примусу, але примус без довіри лише збільшує «ринкову вартість» послуг ухилення. У виграші залишається тільки рентна коаліція, яка паразитує на цьому замкненому колі, монетизуючи страх одних та привілеї інших.

Антимобілізаційні мережі в цьому контексті є лакмусовим папірцем: вони демонструють, яка саме коаліція домінує в управлінні державними ресурсами прямо зараз. Коли інструменти мобілізації (ТЦК, ВЛК, система «Бронь») перетворюються на «екстрактивну вертикаль» для збагачення окремих груп – суспільна мережа починає діяти на самозахист, але в такий спосіб, що об’єктивно грає на руку ворогу. Справжня стійкість виникає лише тоді, коли армія та держава сприймаються як домен публічного блага. Різниця між цими сценаріями – це і є межа між національним виживанням та пануванням коаліції привілейованого доступу. 

Відповідь на цей виклик очевидна, не стрільба по горобцях, а системна боротьба з рентними мережами, які задіяні на інституційному рівні. 

6.4 Волонтерські мережі: між гнучкістю та підзвітністю

Дзеркальним прикладом є волонтерський рух – але з протилежним знаком. Якщо антимобілізаційна мережа демонструє, як горизонтальна самоорганізація може працювати проти держави, то волонтерство показує, як вона може працювати замість держави і часто значно краще за неї.

Але саме через свою ефективність волонтерський рух є особливо вразливим вузлом. Довіра є його головним паливом – і вона ж є його ахіллесовою п’ятою. Рентна коаліція та ворожі спецслужби це чудово розуміють: підрив довіри до волонтерів через дискредитаційні кампанії чи штучне бюрократичне затискання – це не просто «наведення порядку», а цілеспрямований удар по найефективнішому механізму нашої стійкості.

Є три типи загроз, що вимагають різних відповідей. Перша – органічна корупція зсередини: будь-яка структура, що оперує значними ресурсами в умовах мінімального формального контролю, об’єктивно створює можливості для зловживань. Це не унікальна слабкість волонтерства – це структурна характеристика будь-якого інституту на етапі швидкого зростання без відповідного розвитку внутрішніх механізмів підзвітності. Друга – свідома кооптація: рентна коаліція має прямий інтерес або контролювати волонтерські потоки, або дискредитувати їх як неконтрольовані. Кооптація відбувається через «призначення» лояльних людей на керівні позиції або через створення псевдоволонтерських структур, що імітують горизонтальність, але є вертикально контрольованими. Третя – зовнішня інформаційна війна: будь-який реальний або сконструйований скандал у волонтерському середовищі миттєво підсилюється і використовується для підриву довіри до руху в цілому.

Тут виникає парадокс контролю. Якщо запровадити жорсткий зовнішній контроль над волонтерами – держава вбиває ту саму горизонтальну гнучкість і швидкість, що робить волонтерство ефективнішим за бюрократію. Військо отримує життєво важливе забезпечення за три дні через волонтерську мережу – або через три місяці через офіційні державні канали.  Якщо не вводити жодного контролю – відкривається простір для зловживань і дискредитації. Вихід із цього парадоксу на мою думку: контроль має бути горизонтальним, а не вертикальним. Не держава контролює волонтерів, а волонтерське середовище виробляє власні механізми підзвітності, репутаційні стандарти та процедури верифікації.

Організації, що публікують детальну звітність у реальному часі, отримують принципово вищий імунітет до атак, ніж ті, що звітують формально і ретроспективно. Це не просто «добра практика» – це стратегічний актив у середовищі, де дискредитація є системною зброєю.

Волонтерський рух є не просто механізмом постачання армії – він є інкубатором інституційної Мережі. Люди, що пройшли через досвід горизонтальної координації, управління ресурсами та підзвітності у волонтерстві – це саме той людський капітал, з якого може вирости дієздатна інституційна Мережа, здатна утримувати суб’єктність між мобілізаціями.

Знищити або дискредитувати волонтерський рух – означає знищити цей інкубатор. І саме тому він є таким важливим об’єктом для «коаліції привілейованого доступу».

6.5 Релігійний вимір: битва за громаду

Окремим і недооціненим виміром цього змагання є релігійні інституції. Тут картина є особливо складною, оскільки вона поєднує всі чотири логіки одночасно.

УПЦ є класичним прикладом структури, що використовує горизонтальну мережу парафіяльних громад для підтримки вертикальної інституційної лояльності із зовнішнім вектором. Парафія як простір довіри та солідарності – це горизонтальна мережа в її найбільш органічному вигляді: спільний ритуал, взаємодопомога, локальна ідентичність. Проте над цією основою стояла вертикаль із московською пропискою, що використовує цей ресурс довіри для відтворення власного впливу. Це і є найточніший опис того, як антирозвиткова коаліція може паразитувати на органічних мережах солідарності: не руйнуючи їх, а перехоплюючи їхні плоди.

Закон 2024 року про заборону релігійних організацій, афілійованих з РПЦ, – це атака на конкретний вузол, де вертикальна лояльність була несумісна з державним суверенітетом. Формально громадам давався дев’ятимісячний термін, щоб розірвати зв’язки з Москвою і залишитися легальними. Але питання про живі громади це не знімало – воно його загострювало. Адміністративне рішення може змінити вивіску чи юридичний статус, але воно не здатне миттєво переформатувати горизонтальні зв’язки всередині громади. Коли зовнішній тиск зростає, «жива громада» не зникає, а консолідується навколо внутрішньої лояльності, що часто робить її ще менш підконтрольною державі (герметичною). Отже, конфлікт переходить із юридичної площини в площину ідентичності та виживання спільноти, де сухі бюрократичні аргументи перестають працювати.

ПЦУ, як спроба побудувати альтернативну національну вертикаль, отримала потужний імпульс від Томосу 2019 року та повномасштабного вторгнення. Проте вона успадкувала ту саму інституційну логіку. Питання про те, чи вдасться їй уникнути патримоніальних рефлексів, які відтворюються в будь-якій вертикальній структурі, залишається відкритим. Динаміка довіри до церкви як інституту (падіння з 51% у 2021-му до 38% у 2023-му за даними КМІС) – це симптом не лише скандалів, а загальної кризи великих вертикалей.

Але є третій і найменш видимий вимір: релігійні громади «знизу». Парафіяльні спільноти, що діяли як волонтерські хаби, простори психологічної підтримки та мережі допомоги переселенцям, функціонували автономно від своєї інституційної приналежності. Баптистська громада в Миколаєві, греко-католицька парафія у Львові чи православна у Харкові робили те саме: заповнювали вакуум там, де держава не встигала. Це і є архетипна Мережа в дії, і вона виявилася стійкішою до потрясінь, ніж будь-яка ієрархія над нею.

Ми бачимо тут не просто зіткнення структур, а внутрішній конфлікт логік. Поділ на «мережі» та «вертикалі» є лише моделлю, тоді як у житті вони тісно переплетені: будь-яка жива громада одночасно є і простором довіри, і частиною системи управління. Тож фокус уваги варто змістити з обговорення конкретних брендів чи інституцій на пошук балансу – як зберегти горизонтальну суб’єктність людей там, де вертикаль намагається перетворити їх на ресурс контролю. Справжня стійкість інституту визначається не його назвою, а наявністю внутрішніх запобіжників, які не дозволяють ієрархічній структурі остаточно поглинути вільну енергію громади.

6.6 – Довіра як інституційний ресурс

Довіра в українському публічному дискурсі часто розглядається як емоційний стан – щось, що є або відсутнє залежно від поведінки конкретних людей. Але це неточний опис. Довіра є інституційним ресурсом – і як будь-який ресурс вона може накопичуватись, виснажуватись, інвестуватись і розкрадатись. Різниця між суспільствами, що вийшли з пострадянської пастки, і тими, що залишились у ній, – полягає в тому, як вони керують цим ресурсом. Ті, хто не зміг перетворити персональну лояльність на інституційну надійність, неминуче опиняються у стані соціального дефолту – ситуації, коли суспільство апріорі відкидає будь-які ініціативи влади, роблячи неможливими навіть раціональні та необхідні зміни.

Соціологи розрізняють два типи соціального капіталу, що відповідають двом типам довіри.

Bonding – зв’язувальний капітал: довіра всередині своєї групи, «свій до свого по своє». Це неймовірно сильний клей для кризових моментів – і саме він живив Майдани і волонтерський рух. Але він має темний бік: ексклюзивність. Якщо я довіряю лише «своїм», то всі інші є потенційними ворогами або корупціонерами. Коли людина з мережі потрапляє у Вертикаль – вона тягне за собою тих, кому довіряє особисто, бо інститут для неї є ворожим середовищем, і вона будує всередині нього свій «острів безпеки» з друзів. Інститут не розвивається – він просто обростає новими персональними мережами. Це і є механізм відтворення патримоніалізму навіть добросовісними людьми.

Bridging – містковий капітал: довіра до процедури незалежно від того, хто сидить у кріслі. Це основа стабільних демократій. Я можу не знати міністра особисто – але довіряю системі стримувань і противаг, яка виштовхне його, якщо він порушить правила. В Україні закон традиційно сприймався як інструмент примусу, який сильні використовують проти слабких – а не як спільний знаменник, що захищає всіх. Тому ми довіряємо людині – волонтеру, командиру, реформатору – бо вона «один із нас». І не довіряємо процедурі, бо вона «їхня».

Перехід від персональної довіри до процедурної – від Bonding до Bridging – є найскладнішим інституційним завданням, яке стоїть перед Україною. І тут криється ключова суперечність, яку добре ілюструє дискусія навколо оподаткування ФОП, що розгорнулась на початку 2026 року. Держава під тиском МВФ рухається до запровадження ПДВ для підприємців з річним доходом понад мільйон гривень і аргументи є: схеми дроблення бізнесу через мережі ФОПів справді існують і справді підривають рівні умови конкуренції. Але бізнес-асоціації вказують не лише на економічні ризики – вони вказують на відсутність відкритого діалогу. Рішення, що зачіпає мільйони підприємців, ухвалюється під зовнішнім тиском без публічного обговорення і без механізму зворотного зв’язку.

З системної точки зору це не питання про ставки, а про те, як держава розмовляє з тими, кого регулює. Довіра до процедури неможлива, якщо процедура непрозора. І саме тут замикається коло: недовіра до держави породжує ухилення від правил, держава відповідає посиленням контролю, підприємці шукають нові схеми – і рентна коаліція, яка живе на обслуговуванні цих схем, почувається чудово.

Конфлікт навколо ПДВ для ФОПів оголює фундаментальну дихотомію між Politics та Policy, які в українській мові зливаються в одне слово «політика», хоча позначають принципово різні процеси.

Politics – це стихія: боротьба за владу, ідентичність, емоції та мобілізація «своїх». Policy – це архітектура: конкретні плани дій, прозорі процедури та «дорожні карти», що діють автоматично. Українська стратегічна культура у стані спротиву є блискучим прикладом Politics: вона генерує неймовірну волю та ідентичність. Проте «культура управління», якої ми прагнемо, вимагає переходу до Policy – до правил розподілу ресурсів, які не залежать від персоналій.

Патримоніалізм – це система, де Politics ніколи не перетворюється на Policy. Тут кожне рішення залишається особистим актом лояльності, а не інституційною нормою. Я вже в іншій розвідці наводив приклад з аналізом арабського поняття siyāsa (політика), етимологія якого походить від мистецтва управління конем, приборкання дикої стихії. Це точна метафора патримоніального лідера, який «тримає вудила», сприймаючи державу як скакуна, якого треба підкорити, а не як систему норм, яким треба підкорятися самому.

Логіка «приборкання» є антитезою до того, що Володимир Єрмоленко називає «демократичною павутиною». Якщо автократія прагне максимізувати вплив через ламання хребтів іншим суб’єктам, то демократія, навпаки, є системою свідомого обмеження впливу. Це лабіринт перепон – правил, процедур та розподілу символічного капіталу – який «підрізає крила» будь-якій волі до одноосібного домінування.

Драма України полягає в тому, що наша стратегічна культура у стані спротиву навчилася бути цією «павутиною», здатною витримати удар імперії. Проте в управлінні ми досі часто сприймаємо лабіринт процедур як прикру слабкість, намагаючись замінити його «швидкими рішеннями» чергового вершника. Справжній виклик – це не знайти ідеального лідера, який перестрибне лабіринт, а визнати, що сила України саме у складності цієї павутини. Перехід від «виїзжування» держави до розбудови суспільства-мережива – це і є шлях від інтуїтивного спротиву до сталої інституційної суб’єктності.

Проекти на кшталт «Прозорро» чи «Дії» довели, що алгоритм може успішно замінити персональне «рішалово» в окремих доменах. Проте крихкість такої довіри є її визначальною рисою: вона будується роками, але руйнується одним прецедентом вибіркового правосуддя для «своїх». Щойно правило порушується заради лояльності, мережа миттєво повертається до режиму виживання, де довіряють лише волонтеру, а не інституту.

Саме тому довіра як інституційний ресурс потребує постійного інвестування – і саме тому вона є головною мішенню для коаліції привілейованого доступу. Підривати довіру до інститутів вигідніше, ніж підривати самі інститути: коли суспільство не вірить, що правила діють, – воно саме обходить ці правила і тим самим відтворює середовище, в якому рентна коаліція є незамінною.

6.7 – Варіанти виходу

Але песимізм тут був би неточним. Є підстави для обережного оптимізму.

Перший варіант виходу – євроінтеграція як зовнішнє якорення. Копенгагенські стандарти – це не просто бюрократичні вимоги, а зовнішній механізм примусової інституціоналізації Policy. Вони вимагають не лише прийняття законів, а й їхнього реального виконання, створюючи систему зовнішнього арбітражу, якою важко маніпулювати через внутрішні рентні мережі.

Ольга Айвазовська слушно зауважує: дорожня карта сталості демократичних інститутів, спільно визначена між Києвом та Брюсселем, є безпрограшною траєкторією. Не тому, що ЄС є ідеальним, а тому, що це зовнішній якір, який утримує систему від відкату до попереднього стану навіть тоді, коли внутрішній реформаторський тиск слабшає.

Другий фактор – нові еліти, що виходять із середовища Сил оборони. Це люди, які пройшли через горизонтальну логіку Мережі в найбільш екзистенційному контексті й володіють легітимністю, здобутою в бою, а не призначеною зверху. Ветеранські спільноти є потенційно найнебезпечнішим сценарієм для рентної коаліції, оскільки їхня легітимність не піддається конвертації в стандартні пакети привілеїв. Вони вже сплатили ціну, яку неможливо «перекупити» назад. Їхній ресурс – це не посада, а досвід і довіра тих, хто стояв поруч. Це запроваджує в українську політику принцип заслуги (meritocracy) як альтернативу персональній лояльності.

Проте цей шлях не є автоматичним. Головний ризик полягає в тому, що ветеранська суб’єктність може залишитися в пастці ексклюзивного Bonding-капіталу. Якщо спільнота закриється в логіці «тільки ми розуміємо ціну», вона ризикує перетворитися на черговий закритий клан, який шукає преференцій лише для «своїх». Справжній вихід у тому, щоб ветеранський капітал спрацював як Bridging-інструмент: коли етика бойового братерства трансформується у вимогу рівних правил для всього суспільства. Це перетворення «права сили», здобутого в бою, на «силу права», спільного для всіх, і є тією точкою, де Мережа ветеранів може перезавантажити Вертикаль держави, надаючи їй нової, незаперечної легітимності. 

Тут варто зробити одне уточнення, що стосується не лише ветеранського шляху, а й усіх варіантів виходу, описаних вище. Існування Коаліції публічного блага як реальної, а не лише концептуальної сили, сьогодні перебуває під великим питанням. Втім тут є принципово важливий нюанс: ця коаліція не потребує більшості. Вона потребує достатньої концентрації в критичних вузлах. Армія після 2014-го є саме таким прикладом: не більшість суспільства стала іншою, а один домен отримав достатньо автономії та правильних стимулів – і результат виявився очевидним. Тому питання не в тому, «чи існує коаліція» у повному обсязі, а в тому, «чи є хоча б один домен, де вона може закріпитись і стати структурним зразком для інших». 

Третій фактор – це утвердження процедури як головного антагоніста патримоніалізму. Йдеться не про реформи як разові акти, а про інститути, що здатні пережити своїх творців. Це суд, якому довіряють не тому, що знають суддю, а тому, що знають правило; це вибори, що відбуваються за розкладом, а не за політичною доцільністю.

В одному зі своїх публічних виступів Ольга Айвазовська формулює це гранично чесно: за роки без електоральних циклів система неминуче деградує. І проблема тут не в тому, що люди стали гіршими, а в тому, що процедура, яка не відтворюється регулярно, атрофується. У цьому контексті перші повоєнні вибори будуть не просто політичною подією – вони стануть тестом на інституційну зрілість держави. Це момент повернення від «надзвичайного стану» персональних рішень до стабільного режиму відтворюваних правил. Готуватися до цього відновлення інституційної пам’яті потрібно вже зараз, не чекаючи завершення бойових дій, оскільки атрофована процедура не відновлюється миттєво.

Четвертий – цифровізація як алгоритмічна альтернатива «рішалову». Проте тут є критичне застереження, яке я вже формулював раніше: цифровізація може мати принципово різні логіки. Перша – робити людей видимими для держави як ресурс (зміцнення Вертикалі). Друга – робити інститути прозорими для суспільства як інструмент контролю (посилення Мережі).

Проекти на кшталт «Прозорро», «єВідновлення» чи цифровізації державних реєстрів у «Дії» – це приклади саме другої логіки.  Вони не замінюють довіру як таку, а створюють умови, за яких довіра до процедури стає можливою навіть там, де персональна довіра повністю відсутня. Комп’ютер не бере хабарів і не має кумів. Це не романтика технократії, а реалістична відповідь на конкретну проблему: якщо ми не можемо миттєво змінити культуру тисяч чиновників, ми маємо замінити їхній суб’єктивний вибір жорстким і прозорим алгоритмом.

П’ятий – і найскладніший для артикуляції – це субсидіарність як засадничий принцип. Досвід успішних транзитів показує: вихід не в тому, щоб Вертикаль «перемогла» Мережу чи розчинила її, а в законодавчому визнанні того, що певні функції Мережа виконує ефективніше.

Польський приклад є тут найбільш релевантним і найближчим до українського досвіду. Децентралізаційна реформа 1989-1990 років – створення 2600 самоврядних ґмін з реальними повноваженнями і фінансовими ресурсами – мала безпосереднє коріння в організаційній культурі «Солідарності». Це не була реформа «зверху»: горизонтальна мережа руху буквально перетворилась на інституційний хребет нової місцевої влади. Важливо, однак, що цей процес не був безконфліктним – всередині самої постсолідарнівської коаліції реформа зустріла серйозний опір. Інституціоналізація Мережі вимагає не лише доброї волі, а й здатності витримати внутрішній тиск тих, хто програє від перерозподілу ресурсів.

Тайвань пропонує інший тип прикладу – цифрову субсидіарність. Рух g0v («gov-zero»), що виник із протестів Руху соняшників 2014 року, розробив платформу vTaiwan – інструмент спільного законотворення, через який горизонтальні мережі громадян беруть участь у формуванні регуляторних рішень. Принциповий момент: активісти g0v буквально створювали паралельні, відкриті копії урядових сайтів, де тестували кращі рішення, а потім пропонували державі інтегрувати ці покращення у офіційні системи. Це не «бета-тестування» у м’якому сенсі – це визнання державою того, що горизонтальна мережа здатна самостійно виробити і вдосконалити державний продукт. Водночас варто бути чесним: vTaiwan кілька разів опинявся «на межі закриття», а його рекомендації не завжди ставали обов’язковими для виконання. Це не нівелює приклад – але показує, що навіть найуспішніші моделі є крихкими без постійного інституційного захисту.

В усіх цих випадках держава визнала суб’єктність громади – не як жест доброї волі, а як архітектурне рішення. Субсидіарність тут виступає не як ідеологія, а як розподіл зон відповідальності, де Вертикаль забезпечує рамку та безпеку, а Мережа – життєдіяльність та розвиток. Для України це означає перестати боятися «самодіяльності» громад і волонтерських мереж, натомість інтегрувавши їх у державний механізм як його невід’ємну, автономну частину. До речі, обидва прецеденти – польська ґміна і тайванський g0v –  виникли не з достатку, а з кризи довіри.

6.8 Фінал: Від спротиву до суб’єктності

Я починав писати це есе як аналіз. Закінчую його як свідчення. Не тому, що дистанція зникла – а тому, що певні речі можна зрозуміти лише зсередини. Українська стратегічна культура не є для мене об’єктом спостереження. Вона є середовищем, у якому я думаю, приймаю рішення, помиляюсь і намагаюсь зрозуміти, що відбувається. Це і є обмеження цього тексту – і водночас його єдина можлива чесність.

Що я бачу зсередини? Бачу суспільство, яке двічі за десять років зробило те, що вважалось неможливим – і обидва рази платило за це ціну, яку не хотіло платити. Бачу Мережу, яка рятувала державу, коли та була паралізована – і яка тепер стоїть перед найважчим своїм випробуванням: навчитись будувати те, що рятувала, а не лише рятувати. Бачу Вертикаль, яка відновила частину контролю – але ще не вирішила, чи хоче вона бути функціональною, чи рентною. І бачу між ними простір, де вирішується питання, що не має простої відповіді.

Path dependence не є вироком. Це опис ймовірності, а не неминучості. Україна вже двічі розривала детерміністичну логіку своєї «колії»: у 2014-му, коли відмовилась від сценарію сповзання в «сіру зону» безстрокового авторитаризму та зовнішнього управління та у 2022-му, коли відмовилась від сценарію швидкої капітуляції. Обидва рази це здавалось неможливим до того, як відбулось. Обидва рази рушійною силою була не держава, а Мережа, яка діяла першою.

Але є принципова різниця між третім розривом і двома попередніми. Ті були реактивними – відповіддю на зовнішню загрозу чи внутрішнє зрадництво. Третій – якщо він відбудеться – має бути проактивним. Не «ми мобілізувались, бо мусили», а «ми побудували, бо вирішили». Це якісно складніше. Мобілізація має свою внутрішню логіку: ворог, мета, дія. Будівництво інститутів такої логіки не має. Воно вимагає того, що важко дається суспільствам, які пережили тривалу боротьбу за виживання: терпіння до процедури, довіри до правила, готовності поступитись особистим контролем заради системної передбачуваності.

Залужний сформулював це точніше за будь-кого: демократична військова сила функціонує, залежачи від політичної легітимності, електорального циклу, бюджетного компромісу і суспільного консенсусу. Авторитаризм цієї залежності не має – і це його стратегічна перевага. Знайти відповідь на цей виклик означає не відмовитись від демократії, а навчитись будувати консенсус швидше, ніж ворог приймає рішення.

Зрештою, це і є питання про зрілість нашої стратегічної культури: воно полягає вже не у героїзмі чи здатності до спротиву, які Україна доводила багаторазово, а в умінні нарешті конвертувати цю енергію спротиву в тривку архітектуру інститутів. Перейти від Politics до Policy, не втративши того, що робило Politics живим.

Чи можлива трансформація без чергового Майдану – це питання, яке я не можу вирішити за текстом. Але можу сказати одне: вперше в новітній історії України є достатньо конкретних підстав, щоб це питання взагалі ставити. Армія як інститут, що вперше став джерелом довіри, а не страху. Волонтерська горизонталь, що пройшла через досвід не лише мобілізації, а й управління. Місцеве самоврядування, що показало здатність діяти автономно в умовах шоку. Нові люди з новою валютою легітимності – не призначеною, а здобутою.

Це ще не трансформація. Але це вже не лише потенціал.

І саме тому я пишу це есе зараз – не як підсумок, а як відкрите питання. Бо відкрите питання є єдиною чесною формою для процесу, що ще не завершився. Ми знаходимось всередині – і це одночасно наше обмеження і наш найважливіший ресурс. Ті, хто будуть писати про цей період з дистанції, матимуть більше ясності. Але ясність з дистанції завжди коштує одного: вона приходить після того, як рішення вже прийняті. Ми пишемо до.

Автор: Ігор Семиволос