Близькосхідні огляди з Ігорем Семиволосом

Вітаю, друзі!

Сьогодні 27 листопада, субота, день пам’яті жертв голодоморів .Це жахливий злочин сталінського більшовицького режиму проти українського народу, якому немає строку давності. Катування голодом одне із найстрашніших злочинів в історії людства, яке не просто унеможливлює опір, але й призводить до важких ментальних наслідків не лише для тих, хто пережив голод, але й для їхніх нащадків. Страшні дилеми, перед якими тоді опинилися наші предки, і той вибір, який змушені були робити, залишаються незагоєною колективною травмою і 88 років потому. Тому, пам’ятаючи і вшановуючи пам’ять кожного, хто став жертвою нелюдського комуністичного експерименту, маємо бути свідомі, що непокаране зло повертається.

Повертається в тому числі у вигляді скупчення російських військ на нашому кордоні, у вигляді гібридної війни та окупації українських територій. Нещодавно чекіст Патрушев заявив, що багато мільйонний потік українських біженців хлине в Європу, натякаючи, очевидно, на російську інтервенцію. Адресат в цьому випадку відомий – це глибоко стурбовані уряди країн ЄС, які затиснуті між Сциллою принципів та Харибдою інтересів працювати з Росією as usual. До того ж, операція «Біженці на кордоні з Польщею» не завершена, навпаки, вона набуває нових бурлескних форм – чого вартий лише візит і виступ громадянина Лукашенка перед курдами на кордоні з Польщею.

Ми не будемо тут звісно гадати, чим закінчиться нинішнє загострення на нашому кордоні, а я пропоную вам подивитися реакцію близькосхідних ЗМІ на ескалацію конфлікту. Переважна більшість ЗМІ регіону, повідомляючи про ці події, просто перепощують повідомлення інших агенцій. В цілому це зрозуміло, для більшості близькосхідних країн події на кордоні України, далекий світ, до якого вони практично не мають відносин.

Але, наприклад в ізраїльській пресі, ця тема висвітлюється доволі детально. Звісно і там російська активність розглядається через призму місцевих інтересів – її присутність в Сирії, іранська проблема та гонка озброєнь – як то випробування космічної зброї. Повідомлення, пише «Гаарец», схожі на подорож у минуле, де існує дивне поєднання холодної війни та років до розпаду Радянського Союзу в 1991 році.  Ізраїльтяни вважають, що нинішні дії Москви пов’язані із намаганнями Путіна диктувати сусідам прийнятну для Росії зовнішню і додам внутрішню політику, але на задньої плані лежить постійне занепокоєння уявним ворожим впливом США та інших західних країн, а також спроби позбутися запроваджених після агресії проти України санкцій. Поєднання готовності застосувати силу (hard power) та м’якої сили (soft power) призводить до того, що російська присутність на Близькому Сході продовжує зростати на тлі зниження інтересу США до цього регіону. Кожна країна має пристосовуватися до нових реалій, пише газета. Принаймні ізраїльтяни пробують. Після візиту Беннета до Путіна інтенсивність ударів ізраїльтян про іранським силам зросла, але «червоних ліній», чутливих росіянам, вони не перетинають.

На думку ізраїльських експертів, Росія просуває свої геостратегічні інтереси поєднуючи використання таких невійськових елементів – як механізми примирення та економічні інвестиції. Іншими словами, російська концепція національної безпеки на нинішньому етапі поєднує економічний та дипломатичний компоненти з готовністю застосувати силу і адаптована до російської стратегічної культури. Такий собі баланс сили та посередництва.

Як сказав нещодавно у своєму твітері старший директор європейського центру Атлантичної Ради Бенджамін Хаддад, коментуючи скупчення російських військ біля українських кордонів, «в усьому цьому настільки мало сенсу, що ми відмовляємося вірити у потенційне масово вторгнення. Тому, парадоксальний висновок, більша частина оцінок розвідки невдала і проблема тут не відсутності фактів, їх як раз більш ніж достатньо, а у неможливості узгодити їх з аналізом.

Для того, щоб пояснити вам про що йдеться, наведу приклад з близькосхідної історії – війни судного дня 1973 року. Без сумніву, було чимало інформації про підготовку Єгиптом та Сирією нової війни проти Ізраїлю, але відповідні структури в Тель-Авіві та Вашингтоні відмовлялися брати це до уваги, оскільки вважали такий сценарій абсурдним та нелогічним. Що було потім ви знаєте.

Війна» Судного дня» 1973 року

Я недарма почав тему про концепцію російської національної безпеки. Вона цього тижня яскраво проявилася на Південному Кавказі, де 26 листопада відбулася тристороння зустріч президентів Росії, Азербайджану та прем’єр-міністра Вірменії. Нагадаю, що раптова ідея провести зустріч виникла після того, як стало відомо про запрошення на саміт Східного партнерства лідерів двох конфліктуючих країн і їх готовності провести в Брюсселі двосторонній переговори.

Після доволі потужної човникової дипломатії (а в регіон приїхала доволі представницька російська делегація) І Пашинян і Алієв отримали пропозицію від якої як у фільмах про мафію не можливо відмовитися. Скажімо чесно, ще до початку переговорів мало хто очікував, що там станеться прорив і будуть укладені якісь важливі угоди. Сам формат передбачав фіксацію першості Росії в процесі посередництва і мінімізацію західного впливу на регіон. Зверніть увагу, чим більша антизахідна риторика тим приязнішими стають відносини з Росією. Це можна детально простежити на ставленні російської пропагандистської машини до Пашиняна. Він представляється людиною непевною, ненадійною, слабкою і такою, що тримає дулю в кишені. Його постійні спроби втягнути у процес Францію, США, повернутися до якихось форматів свідчать що це глибоко антиросійська фігура, з прихованими намірами відірвати Вірменію від силового російського поля. Сам факт того, що у Вірменії зараз зростають антимосковські настрої, особливо на тлі практичної відмови від виконання взятих на себе зобов’язань захищати союзника у разі прямого нападу, подаються як частина змови прозахідних сил. Звісно, це коли мова йде про пропаганду. Насправді, це секрет полішинеля, що Москва хоче втримати у своїй орбіті і Вірменію, і Азербайджан, а економічна співпраця та інвестиції робить головним партнером Баку. Алієв це усвідомлює і намагається на цьому грати. Трохи антизахідник сентиментів, без проблем, демонстрація міцної дружби – не питання – чоловічі рукостискання та обійми під час зустрічі – запевнення у важливості миротворчій місії в Карабасі – до скільки хочете. Чи вистрільне цей розрахунок? Я маю на увазі, чи принесе політика зближення Баку та Москви бажаний для Азербайджану результат – відновлення територіальної цілісності, створення коридору між Півднем та Нахчиванем і врешті решт завершення конфлікту.

Такий сценарій не виключається, але тут чимало невідомих, які можуть вплинути на його реалізацію. Пам’ятаєте, минулого тижня ми говорили про стратегію, яку обрала чи правильніше сказати намагається обрати Вірменія – зафіксувати все як є і далі діяти відповідно до обставин, які можливо зміняться на їхню користь. Ці ж перемінні працюють і у випадку Азербайджану, правда їх вплив, слід визнати, не настільки потужний поки ціни на енергоносії залишатимуться високими.

У підсумку сторони підписали заяву, яку можна інтерпретувати як завгодно. Іншими словами кожна сторона завершила переговори з відчуттям, що її позиція була почута, а головною стратегією стало висловлювання «щирої подяки» Москві за миротворці зусилля. Хоча ні – згадали про делімітацію та демаркацію і пообіцяли, що ось-ось комісія почне роботу. З цього приводу в азербайджанських телеграм-каналах зростає надія, що до кінця року буде підписана мирна угода. Дуже сумнівно, як на мене.

В сусідній з Південним Кавказом Туреччиною цього тижня сталася суттєва девальвація національної валюти. Ліра опустилася до 13 лір за долар, але потім трохи відіграла. Щоб було краще зрозуміло про що йдеться – це означає, наприклад, що, не дай Боже, гривня одномоментно обвалилася до 60 гривень за долар. Практично одразу у великих турецьких мегаполісах розпочалися спонтанні марші протесту, які, втім, не забули масовості і обмежилися здебільшого лівим політичним спектром. Знову почалися розмови про дострокові вибори та стали гучними заклики до відставки Ердогана з посади президента. У відповідь його прихильники запусти тветер-шторм (флеш моб) підтримуємоЕрдогана, а серед аргументів яскравим на мою думку було порівняння Ердогана з султаном АбдулГамідом ІІ, який одноосібно правив османською імперією до 1909 року і був усунутий від влади младотурками. Був час коли я цікавився історією трансформацій в Османській імперії 19 століття, так званий період Танзимату, модернаційних реформ, які тривали до 1876 року і їх фінал співпав з входженням на трон АбдулГаміда ІІ. Той спочатку запровадив конституцію та парламентаризм, а потім всіх парламентарів розігнав, а період його правління називають «зулюм», сваволя. І ось раптом я потрапив в центрі Стамбулу на маленький цвинтар де спочивають султан, його оточення та його вороги. І там тихо, хоча поруч живе велике сучасне місто. Дивні були відчуття, скажу я вам.

Але давайте розберемося чому саме Туреччина має проблеми в економіці. Їх по суті дві. Економічне – центробанк під тиском президента знизив облікову ставку, оскільки на думку президента Туреччині потрібна дешева ліра. Країна вже тривалий час живе з від’ємним платіжним балансом, тобто імпорт переважає експорт. Потроху ситуація вирівнюється, економічне зростання присутнє, але падіння ліри може все це нівелювати. Енергоносії як і значна частина сировини для турецьких фабрик імпортуються. Інша проблема політична – зниження Туреччини в рейтингах свободи слова, демократії, незалежності судової влади. Відповідно іноземні інвестори залишають країну.

Втім, як кажуть, не все погано. На тлі масштабної девальвації ліри до Туреччини прибув крон-принц емірату Абу-Дабі шейх Мухаммад бін Заїд і приїхав він не з порожніми руками. Очікується, що ОАЕ планують інвестувати 10 млрд. доларів в турецьку економіку. Якщо це станеться, то економічна криза з якою стикається Туреччина буде суттєво пом’якшена.

Ок, якщо вам тяжко, зверніть увагу де ще важче. Ліванський політичний клас наполегливо копає собі яму. Криза там розвивається навколо конфлікту з Саудівською Аравією, про що я розповідав раніше в Оглядах. Між тим, ліванський фунт пробив чергове дно. Тепер на чорному ринку за американський долар дають 24 тис. ліванських фунтів. Це при тому, що офіційний курс американської валюти – 1510 фунтів за долар. Відчуйте різницю.

Шановні друзі! Щиро дякую, що були зі мною ці пів годинки. Гарних вам вихідних, не хворійте. До нових зустрічей.