Близькосхідні огляди з Ігорем Семиволосом
Добрий день, друзі! Вам вітання зі Львова. Сьогодні я веду свої огляди зі Львова, сьогодні 13 листопада і я, Ігор Семиволос, знову з вами зі своїми «Близькосхідними оглядами». Сьогодні ми не можемо оминути першої річниці завершення Другої Карабаської війни. Вона тривала 44 дні і завершилася підписанням тристоронньої угоди 9 за московським часом 10 листопада за бакинським часом.
Ця угода поставила три крапки у цій війні. Чому власне три крапки, тому що на думку більшості експертів конфлікт до кінця так і не розв’язаний, немає мирної угоди, а якщо проаналізувати дев’ять пунктів тристоронньої заяви то ви побачите, що більша частина тих пунктів стосується власне припинення бойових дій та конкретних кроків, які мали б здійснити сторони впродовж декількох наступних місяців. Лише один пункт у цій угоді має відношення до майбутнього, про нього можна говорити як про такий, що має відкладений ефект. Тут мається на увазі різноманітні транспортні коридори та розблокування транспортних магістралей в регіоні. Навколо цього зараз ламається величезна кількість списів і заяви учасників процесу часто діаметрально протилежні.
Але повернемося до минулорічних подій і подивимося за яких умов була підписана ця угода. Ворогуючі країни потрапили у «вікно угоди» це такий простір, де обидві сторони прагнуть отримати максимальний виграш, але обставини і зусилля, які вони докладають врешті решт приводять їх до обставин, в яких вони змушені домовлятися. Баку, в даному випадку опинився набагато ближче до бажаного результату, а Єреван відповідно у гіршій ситуації. Втім Єреван остаточно не програв.
Азербайджан звільнив Шушу, це місто дуже важливе для азербайджанської ідентичності, давня столиця Карабаського ханства, а також вдалося звільнити всі райони Азербайджану, окуповані Вірменією і залишити за собою ті частини колишньої НКАО, які на момент підписання угоди опинилися під контролем Азербайджану. Натомість Єреван зберіг символічну присутність на цих територіях у вигляді скороченої версії «Республіки Арцах», там продовжують існувати якісь певні інститути, які не підконтрольні офіційному Баку, вірменське населення залишається в цьому регіоні під контролем так званих російських миротворців. Таким чином присутність росіян в цій зоні забезпечує снування цього утворення. Президент Азербайджану, Ільгам Алієв у своїх публічних промовах говорить про вірменську капітуляцію, тоді як по факту це не так. Слід сказати ще про один аспект, Азербайджан зупинився і не почав наступ на Халкенди (Степанокерт) через потужний тиск, який здійснювали міжнародні організації та світові лідери. Баку могли звинуватити в етнічних чистках, злочинах проти людяності у разі як би розпочався наступ у густонаселеному вірменами районі. Азербайджан, таким чином уникнув такого негативного сценарію і дав зрозуміти, що готовий обговорювати опцію надання вірменам азербайджанського громадянства. Також не уникнути розмов про статус і з цим, як ви розумієте, дуже складно, оскільки пункти угоди нічого не говорять про статус. Це у свою чергу дає можливість наприклад Ільгаму Алієву говорити про завершення розмов про статус, а Ніколу Пашиняну, навпаки, апелювати до рішень Мінської Групи ОБСЄ, де тема статусу чи не найголовніша. Заяви, які звучать з боку Москви та Єревану свідчать, що вони хочуть повернутися до питання статусу у недалекому майбутньому.
Перш ніж перейти власне до аналізу, я хочу нагадати вам головні моменти цього конфлікту. Нагорно-карабаський конфлікт розпочався ще у радянські часи і головним гаслом на початку було вимога приєднання НКАО, яка перебувала у складі Азербайджану, до Вірменії. Назва руху «Міацум», що у перекладі з вірменської означає «возз’єднання». З політичної точки зору це був класичний іредентиський рух від irredento — незвільнений, такий, що перебуває під чужим владарюванням). Побідні рухи були характерні для Італії, Угорщини.
Найбільш відомий – прагнення об’єднати всі «німецькі землі» в єдиний рейх часів нацистської Німеччини, а також сумнозвісний іредентизм сучасної Росії з ідеєю «рускава міра», який вони активно просувають. Найболісніший для нас випадок це окупація Криму і спроба незаконної анексії українського півострову. В системі міжнародного права іредента сприймається вкрай негативно і цей аспект, серед інших, став причиною зміни вірменської риторики – вже по завершенню активної фази.
Першої Карабаської війни наголос робиться на праві націй на самовизначення «Нагірно-Карабаської республіки» або «Республіки Арцах» тобто сепаратизм. Така спроба переформатування конфлікту виявилася невдалою і не була сприйнята Азербайджаном. Врешті решт тодішні президенти Азербайджану та Вірменії – Гейдар Алієв та Роберт Кочарян домовилися про прямі переговори між двома країнами без участі сепаратистського утворення. Втім Кочарян, як відомо, був вихідцем з Нагорного Карабаху, першим президентом сепаратистської республіки, і з цієї точки зору виключення сепаратистів з процесу було зрозумілим.
Також слід згадати, що серед пропозицій вирішення конфлікту, які звучали після завершення бойових дій у 1994 році, найбільш згадувані «мадридські принципи» напрацьовані у 2006-09 роках. У зв’язку з цим виникають питання чи будуть надалі ці принципи застосовуватися у врегулюванні цього конфлікту. Думаю варто їх згадати, аби уявити де зараз знаходиться Південний Кавказ по відношенню до цих принципів. Там ключовими є шість пунктів:
По перше, це повернення територій, що оточують Нагірний Карабах, під контроль Азербайджану; Можна сказати що цей пункт вже виконаний сам по собі. Раніше повернення цих територій пов’язувалося із визначенням статусу Нагірного Карабаху. Тому другий пункт цих принципів говорить про тимчасовий статус Нагірного Карабаху, що забезпечує гарантії безпеки та самоврядування. Третій пункт це коридор, який зв’язує Вірменію з Нагірним Карабахом. На сьогоднішній день це Лачинський коридор, який контролюється російськими миротворцями і відповідно цей пункт працює. Наступний пункт це майбутнє визначення остаточного правового статусу Нагірного Карабаху шляхом юридично обов’язкового волевиявлення. Тобто передбачається, що рано чи пізно проведення референдуму про статус, але він може бути реалізований лише, шостий пункт, після реалізації права всіх внутрішньо переміщених осіб та біженців повернутися до своїх колишніх місць проживання. І власне фінальним пунктом передбачається надання міжнародних гарантій безпеки, які включали б операцію з введення миротворчих сил. Станом на зараз в зоні конфлікту присутні російські миротворці, а Азербайджан здійснює активне будівництво нових населених пунктів на звільнених територій, розміновує минні поля, і в майбутньому планує заселяти ці території власним населенням. Тобто вже зрозуміло, що спиратися на мадридські принципи вже майже неможливо – ситуація змінилася докорінно.
Цікавий факт про який варто згадати у контексті мадридських принципів. Вірменська діаспора, спюрк, що мешкає у Сполучених Штатах тиснула на конгресменів від демократичної партії та президента Обаму з метою торпедувати мадридські принципи, оскільки як стверджували вірменські сепаратисти: краще земля без паперу (угоди), ніж папір без землі.
Також важливий момент для розуміння конфлікту, на який, до речі, часто посилаються азербайджанські аналітики це зміна вірменської риторики після приходу до влади Нікола Пашиняна. Саме цей політик публічно заявив, що Карабах або в його інтерпретації «Арцах» це частина Вірменії. Іншими словами він повернув у вжиток ідеї іредентизму, і публічно про це заявив. Кажуть, що ця заява стала останньою краплею для азербайджанського керівництва.
Аналіз подій року, що минув після завершення війни свідчить, що сторони далеко не просунулися. Звісно виконані пункти угоди, які передбачали вивід вірменських військ з районів, які переходили під контроль Баку, але пост-воєнного врегулювання ми не побачили. Дискусії, які точаться, стосуються майбутнього Мегрінського або Зангезурського коридору, питання вірменських військовослужбовців, які опинилися у полоні вже після підписання угоди про припинення війни (в Азербайджані їх вважають терористами), питання карти мінних полів (відомо про 24%, решта мін не документувалися або документи про це зникли), делімітація та демаркація кордонів між двома країнами. Окремим пунктом я б поставив загострення відносин між Іраном та Азербайджаном, яке сталося цього року і подальша нормалізація.
Важливою подією, яка впливатиме на майбутнє, звісно стала Шушинська декларація у червні цього року між Туреччиною та Азербайджаном. Вона заклала підвалини довгострокової присутності Туреччини на Південному Кавказі.
В контексті Туреччини варто також згадати російсько-турецький моніторинговий центр в Агдамі, який був розгорнутий на початку цього року.
Тепер щодо майбутнього. Звісно ключове питання наскільки ймовірне повернення до силового сценарію. На мою думку, це малоймовірно тим більш контпродуктивне для всіх учасників. Станом на зараз Азербайджан веде переговори не з Вірменією, а з Росією і судячи з реплік, оцінок, витоків вони цими переговорами більш-менш задоволені. Москва у свою чергу стримує Баку від відвертих демаршів у бік Єревану (словесні баталії між Пашиняном та Алієвим, обмін дошкульними репліками ми опускаємо), але під час переговорів чи роботи комісії все більш менш стримано. Москва посилається на складнощі політичного моменту у Вірменії, що, мовляв, не треба зараз тиснути і наполягати на виконанні всіх пунктів і паралельно з тим Москва продовжує тиснути на Єреван. Про це не говорить хіба що лінивий, кажуть, що Нікол намагається втриматися, не поступитися, але тиск серйозний і більшість вірменських експертів вважають, що рано чи пізно Пашиняна примусять до поступок – по коридору та мирній угоді між Азербайджаном та Вірменією. По останньому пункту справа дійшла до того, що зараз вірмени кажуть, що Азербайджан погрожує Вірменії мирною угодою. Я думаю ви розумієте в чому причина такого твердження – мирна угода не можлива без визнання територіальної цілісності. Вірмени не готові визнати територіальну цілісність Азербайджану і їхня стратегія в дечому нагадує стратегію їхніх контрпартнерів двадцятилітньої давності – почекаємо, наберемося сил, знайдемо союзників і відвоюємо. Такий підхід, як на мене, погано аргументований, реактивний.
Приблизно місяць тому в інформаційному просторі з’явилися витоки про начебто підготовлений пакет важливих документів на підпис трьох президентів з анонсованою датою тристоронньої зустрічі в межах 9-12 листопада. Цього, констатуємо, не сталося, а дати можливої зустрічі між Алієвим та Пашиняном теж немає. Це означає, що сторони не домовилися, а Москва вирішила не наполягати. Разом з тим, Росія, огляду на те, що її підважує Туреччина, має тримати руку на пульсі цього процесу.
Трохи про статус. Він, як ви розумієте, не зафіксований в угоді, всі розмови повернутися до теми статусу наражаються на різкий опір з боку Азербайджану. Кращий варіант, кажуть азербайджанські політики і експерти, це статус громадянина Азербайджанської республіки. В контексті статусу всі сторони орієнтуються на майбутнє. З одного боку впродовж чотирьох років, що лишилося перебування російських військ, ситуація скоріше за все не зміниться, а далі все належатиме від обставин. Більшість переконана, я до речі також до цього схиляюся, що росіяни руками і ногами будуть триматися за статус і нікуди з Карабаху не підуть. Втім, багато що залежатиме від роскладів на 24-25 роки – що відбудеться в Туреччині, в Росії, як пройде транзитний період тощо.
А тепер трохи згадаймо Мегрінський коридор, навколо якого поламано стільки списів. Ключове питання, розбіжність між підходами Вірменії та Азербайджана це власне статус цього коридору. Справа в тім, що останній дев’ятий пункт про сполучення між Нахчиваном та західними регіонами Азербайджану нечітко сформульований. Можливо це було зроблено навмисно, можливо поспіхом недогледіли. Якщо ми говоримо про лачинський коридор, то бачимо що він екстериторіальний. Будь який вірменин, який в’їжджає з території Вірменії і хоче потрапити до територій, які перебувають під російським контролем, проїжджає лише російський блок-пост і все. Азербайджанці ніяким чином не контролюють пересування цих людей. Відповідно Азербайджан розглядає Мегрінський коридор також екстериторіальним – контроль тільки з боку військ ФСБ Росії. Цей шляхопровід проходить по самому кордону з Іраном. Там раніше була залізниця, її розібрали, а автомобільну дорогу знищили. Мова йде про 40 км вірменською територією. Вірмени наполягають, що такий коридор не економічний, а політичний проект, спрямований на посилення домінування Туреччини. Олії у вогонь дискусій підливають заяви азербайджанських експертів, що лачинський коридор, який має зараз ознаки екстериторіальності, в майбутньому втратить цей статус після визнання територіальної цілісності Азербайджана, тоді як мегрінський має залишитися екстериторіальним, як результат війни. Такі обставини неприйнятні для Вірменії і неодноразові дезавуювання цієї ідеї прем’єром Пашинянном свідчить про це.
Залізничний вокзал в м.Мегрі (Вірменія)
Попри невирішеність цієї проблеми роботи по відновленню дорожнього полотна та залізниці ведуться на азербайджанському боці тобто Баку впевнений у позитивному рішенні у недалекому майбутньому. В цілому ця ділянка має довжину 160 км, з яких як вже казав 40 проходитиме територію Вірменії. Передбачається, що для запуску всієї ділянки потрібно десь 2 -2,5 роки. Оскільки цей шляхопровід проходитиме вздовж кордону, то від так чи інакше охороняється російськими прикордонниками, які присутні там з 1992 року. Втім, з психологічної точки зору такий варіант неприйнятний для вірмен і вони будуть впиратися руками і ногами аби не допустити його. В кращому випадку будуть наполягати на принципі повної юрисдикції над шляхами, які проходять через Вірменію з фітосанітарним, митним та прикордонним контролем. Це явно суперечить уявленням азербайджанців про транзитний коридор.
Ще трохи про статус. Вірмени розраховують закріпити статус, який існує на зараз у розрахунку на те, що у майбутньому ситуація зміниться. Азербайджанці, у свою чергу, наголошують, що жодних привілеїв вірменам не буде, будівництво у звільнених районах відбувається доволі активно, і, ясна річ, що через невеликий проміжок часу почнеться масове заселення. Відповідно кількість азербайджанського населення на цій території буде зростати, а вірменського падати. Тоді власне можливо відбудеться повернення до питання референдуму, який має остаточно визначити долю регіону. Результат такого референдуму прогнозований.
Трохи про геополітичні аспекти. Ідея формули 3+3, яка останнім часом обговорювалася у столицях, належала Туреччині і вона її запропонувала після російсько-грузинської війни 2008 року. Тоді ця ідея не злетіла, цього разу ідею підтримали Росія, Іран та Азербайджан. Підтримка турецької ініціативи Росією, як на мене, потребує пояснення. Москва очевидно виходить з реалій, де Туреччина вже на Південному Кавказі і її стратегія полягає у стимулюванні подальшої дезінтеграції Анкари та Заходу як в рамках ЄС, так і в рамках НАТО. Що у цій формулі? Вона передбачає участь трьох регіональних країн – Росії, Туреччини та Ірану + три країни Південного Кавказу. І тут ми одразу впираємося у позицію Грузії, яка при всіх обережних висловлюваннях грузинських політиків, скоріше за все негативна. Причина зрозуміла – цей формат передбачає участь Росії, а остання окупувала грузинські території. В рамках цього формату передбачається відкриття всіх транспортних артерій, в тому числі і через Абхазію до російського Новоросійську. Грузини, із зрозумілих причин проти. Якщо Азербайджан підтримує цю ідею, то з Вірменією складніше. Вона вагається, а її вагання скоріше пов’язані із присутнім і зростаючим російським тиском, усвідомленням втрати своєї суб’єктності. В цьому контексті очевидно, що Єреван непокоїться переходом ініціативи врегулювання конфлікту від Мінської групи ОБСЕ до цієї нової структури, в якій вірменський інтерес буде підважений. У вірменському експертному середовищі, наскільки я можу судити, ця ідея викликає чималий опір. Цього недостатньо для негативної відповіді по простій причині, що команда Пашиняна у разі відмови може потрапити під російський удар та спровокувати відставку.
Існує ще одна ініціатива – цього разу грузинська, яка була оприлюднена прем’єр-міністром Грузії Іраклієм Гарібашвілі у вересні цього року, очевидно у відповідь на ініціативу 3+3. Вона має назву «Ініціатива мирного сусідства» і передбачає, що у першу чергу мають об’єднатися три південно кавказькі країни, які вже потім можуть долучатися до цієї платформи інші країни. За задумом, ця ініціатива, яка, кажуть, підтримана ЄС та США посилює суб’єктність південнокавказьких країн, і надає їм право вето. Ясна річ, що Грузія має на меті не допустити Росію до прийняття стратегічних рішень, але і для Вірменії такий формат дозволяє уникнути надмірного тиску з боку Москви та присутності Анкари. Експерти вже говорять про війну форматів, але видається що і перша, і друга ініціатива, при умові, що при прийнятті рішень не будуть враховані регіональні або світові центри сили не спрацюють. Зазначу, що наявність декількох ініціатив дає можливість політикам маневрувати.
Отже, підсумовуючи, можу сказати, що станом на зараз ми маємо ситуацію, коли жодна крапка в цьому конфлікті не поставлена. Це звісно теоретично створює нові можливості для відновлення бойових дій, але разом з тим дає простір для маневру політикам для реалізації їх прагнень. Зрозуміло, що зараз незацікавленою стороною у завершенні конфлікту опинилася Вірменія і вона буде намагатися тягнути час якомога довше. Такий підхід створює проблеми для росіян, але не зрозуміло поки що, наскільки далеко вони готові піти у «примушуванні до миру» свого союзника.
І на останок, декілька цікавих родзинок. Азербайджанці святкували день перемоги і їх вітали різні країни, в тому числі ті, що належать до ОДКБ. Вірмени, відповідно, почували себе дуже розчарованими, оскільки майже всі тюркомовні країни, які входять у московський блок, привітали Азербайджан з відновленням територіальної цілісності. Такі ось союзники.
І питання. Було питання про готовність вірменського суспільства до миру з Азербайджаном? Така готовність невисока. Ідея, що можна через певний час знову відвоювати ці території через радикальні зміни в Туреччини (відхід від влади Ердогана) залишається ідеєю фікс, і поки є така надія жодних змін не буде, а суспільство продовжуватиме жити у передчутті реваншу. На жаль, це реальність.
Про плани Азербайджану йти далі я вже згадував. Зараз це точно недоцільно. Азербайджану зараз краще демонструвати миротворчу позицію, вести переговори та пропонувати мирну угоду.
Щодо можливості врегулювання заморожених конфліктів, які час від часу спалахують. Дуже складно. Взагалі такі конфлікти, які мають глибину та кров, людей, які пройшли через конфлікт, набули нової ідентичності врегульовувати дуже важко. Ціна, яку має заплатити суспільство і політикум зростає, і навряд чи вони готові стільки платити. Досвід свідчить, що навіть якщо все ж таки сторони пішли на врегулювання, рецидиви ескалації цілком можливі і після кожного такого кола насильства повертатися до процесу стає важче.
Шановні друзі, дякую вам увагу! На все добре, гарних вихідних! Щасливо!
