Близькосхідні огляди з Ігорем Семиволосом 22.01.2022

Вітаю, друзі! Сьогодні субота, 22 січня і на вулиці свято – день Соборності України. Цього дня сто три роки тому був проголошений акт злуки між Українською Народною Республікою та ЗУНР. А роком раніше, в 1918 році в цей самий день був проголошений IV Універсал Центральної Ради, яка проголосила УНР незалежною країною.

Як і тоді, так і зараз, над нами нависає той самий ворог, але на відміну від тих буремних часів ми маємо світову підтримку  – ми маємо союзників, в Першу чергу Велику Британію та США. Яка іронія, в ті часи німці визнали українську владу і допомогли подолати більшовиків, які вдерлися до країни. Не без свого профіту звісно. Тепер з німцями все не так. Причому вже давно. Кожна країна, звісно може самостійно обирати своїх партнерів і свою політику, але недарма німецький неологізм putinversteher став частиною світового надбання, як і московитські слова, які не перекладаються на інші мови – погром, спутнік, запой та хамство.

Минулого разу ставка на німців не зіграла – вони «вляпалися» у революцію, вивели свої війська, а Совітська Московія разом Білою Московією пошматували нашу країну. Втім тоді сталася ще одна подія, яка відкрила двері до пекла – бій при Мотовилівці, де українці билися з українцями і цей розбрат у значній мірі сприяв успіху наших ворогів.

Звісно, все це ми знаємо у ретроспективі, розумні заднім умом, так би мовити, і тому зараз, в часи найбільшої небезпеки, що нависла над нашою країною тема єдності політичного класу, тема порозуміння всередині країни стає чи не найголовнішою. Сьогодні на нашому боці США, Велика Британія, країни Балтії, Польща, Чехія, Канада, Іспанія, Туреччина. З нами солідарний увесь світ, окрім деяких московитських сателітів, але й вони, дайте час, будуть відповзати від московитських самогубців по мірі того, як ставатиме очевидною їхня самозгуба політика.

І ще буквально декілька слів про політику Німеччини. Вчора українські пабліки вибухнули від коментарів одного німецького вице-адмірала Кая-Ахіма Шьонбаха, який представляє німецький флот в Індії. Я не питаю, звісно, що робить німецький флот в Індії, очевидно ловить рибу) Він серед іншого пропонує «оказать уважєніє» Путіну, адже це практично нічого не вартує, а Росія потрібна Німеччині для протистояння з Китаєм. Ну і звісно його пасаж про те, що Крим залишиться за Московщиною  і пр.

Взагалі, дивно, якого біса ці питання коментує якийсь чувак, що сидить в Делі, навіть якщо він і командувач ВМС Німеччини, але я не про це – як повідомляє Дойче велле –  експорт німецької зброї встановив новий рекорд – 9,04 млрд. євро в 2021 році. Головним одержувачем зброї при тому став Єгипет, країна, в якій править військовий диктатор, що прийшов до влади шляхом перевороту і яка бере активну участь у військових конфліктах в Ємені та Лівії. Напередодні свого уходу з посади канцлера, Ангела Меркель санкціонувала доставку до Єгипту трьох військових кораблів та 16 систем протиповітряної оборони.

І це при тому, що Німеччина категорично відмовляється продавати зброю Україні і робить все можливе, аби ускладнити купівлю Києвом зброї у інших країн ЄС та НАТО.

Дуже принципові, ага) Правда німецький канцлер тихенько так собі каже, що якщо…московити нападуть, то… це буде мати важкі наслідки. Про що йдеться не зрозуміло, але щодо СвіФту наприклад, німці вже машуть руками – давайте мовляв на цьому не спекулювати.

Добре, від Німеччини з їхньою світлофорною коаліцією до важливої дати – цього тижня виповнюється рік від початку діяльності нової американської адміністрації. Рік тому Джо Байден і його команда увійшла до Білого дому з чітким гаслом – Америка повертається!

Коли дехто намагається оцінити рік діяльності, то вони потрапляють у пастку рейтингів, бо відповісти на питання, що змінилося, або що досягнуто, це приблизно із тієї самої категорії як підводити підсумки за 100 днів, або пів року роботи. Отже які мессиджі ми чуємо, коли мова заходить за оцінку діяльності адміністрації – «Очікування були високі, але насправді нічого не змінилося». Цей посил дуже характерний також для українського суспільства – бо на початку зазвичай ми маємо завищені очікування від будь кого хто прийде до влади, навіть якщо він буде людоїдом. «Він зробив жахливі політичні помилки». В цьому пасажі йдеться в першу чергу про Афганістан. Але в цьому так би мовити полягає природа управління, де крім дій президента, прем’єра чи когось іншого є ще інші чинники, дії інших політиків та вплив обставин. «Йому терміново потрібно внести зміни у своє найближче оточення». Типова реакція на існування інституту помічників, які не прислухалися до геніальних ідей того чи іншого аналітика. Тут навіть я грішив – наїжджав на Саллівана) Наступний месидж – «Немає стратегії» – це також пов’язано скоріше із тим, що стратегії, які пропонуються, не приймаються. Ну і класичне українське – «його попереджали», про це неодноразово говорилося в ток-шоу, в виступах експертів.
Втім коли мова заходить про Близький Схід, то від Байдена можливо чекали нової «грандіозної стратегії» яка б вирізнялася логічністю на відміну від хаосу часів Трампа. З цієї точки зору справді стратегії немає. Видається, що Америка почала діяти виходячи із обставин, але при тому намагається бути гнучкою, спритною та прислуховуючись до потреб. Часто в цьому контексті згадують про часи Холодної війни – виходячи із міркувань середини минулого року – Близький Схід втратив стратегічну цінність – Московію стримувати там немає сенсу, потенційна енергетична незалежність досягнута, смак до військових операцій в Афганістані та Сирії суттєво зменшився. Це те що політолог Стівен Кук назвав наприкінці минулого року у статті в Форін Полісі – безжальним прагматизмом. Це означає усвідомлення того, що треба реагувати на реальні події, ніж виробляти далекосяжні стратегії. Тому, очевидно змінюється політика США щодо Туреччини, Саудівської Аравії в бік кращого розуміння складної геополітичної ситуації і кращого розуміння їхніх інтересів. Такий новий підхід добре відбивається і у такій складній темі як переговори у Відні про повернення до Ядерної угоди 2015 року, або всеосяжного плану чи до безкінечного арабсько-ізраїльського конфлікту.
Щодо другого то неправими виявилися ті, хто очікував невдовзі продукування «нагора» нової мирної ініціативи на кшталт трампівської «Угоди століття». Головним завданням була мінімізація нових несподіваних загроз і робота з тими кризами, які вже більш менш знайомі і зрозумілі. Це означало, що трек вибудований ще при Трампі угодами Авраама залишається робочим, але без «штурмовщіни» і без «пєчєньок» там де можна без цього обійтися. Будуть налагоджуватися відносини між Ізраїлем та арабськими країнами – добре, не будуть, шкода, але не смертельно. Так, американці використали нову термінологію, говорячи про палестинсько-ізраїльську проблему: «Ізраїльтяни та палестинці заслуговують на рівні міри свободи, гідності, безпеки та процвітання», але це аж ніяк не є новою ініціативою.
Ситуація з Іраном ще складніша. Згідно із заявленими цілями, ядерна угода потрібна, але…не за будь яку ціну. Іран як дестабілізуючий чинник залишається в зоні підвищеної уваги, але…це справа в першу чергу інших країн Близького Сходу. Єдиний очевидний і ясний мессидж який доноситься з Вашингтону – будьте пильними з Китаєм.
Власне спираючись на цей аналіз можна припустити що цього року політика США на Близькому Сході мало в чому буде відрізнятися від попереднього року. Але це лише при умові, що не вибухне у нас. Дивним чином, але Московія, яка на початку минулого року була якщо не в кінці списку, але точно не серед пріоритетів, зараз заповнює весь простір. Що ж, в такому випадку зрозуміліший контекст дивної промови німецького віце-адмірала, якого нелегка занесла в Індію – вони готуються до війни з Китаєм, а тут Москва. Німці, які звикли все робити за планом – «Барбаросса» наприклад, потрапляють в ситуацію когнітивного дисонансу англосаксонського бачення світу.
Гаразд, а що у нас такого ще сталося на Близькому Сході, про що обов’язково варто розповісти сьогодні. Візьмемо наприклад Ємен. Ми не часто згадуємо в оглядах цю близькосхідну країну, де з 2014 року триває громадянський конфлікт між шиїтами-хуситами та визнаним урядом. На боці хуситів як водиться Іран, на боці Офіційного Ємену так звана арабська коаліція. Цього тижня у відповідь на атаки хуситських безпілотників по нафтових танкерах в ОАЕ літаки арабської коаліції бомбили столицю Ємену – Сану, а також інші військові та цивільні об’єкти в містах Ємену, які контролюються повстанцями-хуситами. Так в результаті ракетного удару по тюрмі в провінції Саада загинуло більш ніж 60 осіб.

Ця тема знов таки відправляє нас у минуле – рік тому – Байден заявляв, що війна в Ємені має завершитися і тисне на країни Затоки. Ми припиняємо продаж відповідної зброї, – каже президент. За рік війна не закінчилася, навпаки розширилася на столицю ОАЕ Абу-Дабі. Цей удар стався за два тижні після того як хусити захопили єміратський корабель назва Рабаві, ствержуючи що він перевозив зброю. Еміратці у свою чергу стверджували, що корабель перевозив лікарське обладнання для саудитів.
Довідка: Два роки тому країни підписали угоду про співпрацю, покликану забезпечити свободу мореплавства у Перській затоці. Після виведення еміратських військ з Ємену напади хуситів на кораблі ОАЕ припинилися)
Все це сталося до речі на тлі інтенсивних переговорів між ОАЕ та Іраном про укладання важливої торгівельної угоди – транспортування через іранську територію товарів до Туреччини та Європи. Реакція арабської коаліції ми бачимо на власні очі, але араби цього разу не поспішають обвинувачувати Іран в підтримці хуситів. Чому? Не бажання бити горщики на тлі покращення відносин? Адже достеменно відомо що хусити і руху не зроблять без іранської санкції, а зв’язки їх з силами КВІР «Аль Кудс» добре відомі. Втім, кажуть добрі люди, що тут не все так просто.

Принаймні за останній місяць між хуситами та іранцями пробігла чорна кішка. У грудні минулого року, від Ковіду помер посол Ірану в Ємені Хасан Ірлоо, який був тісно пов’язаний із Касемом Сулеймані. В Ємені до нього ставилися по різному – і деякі навіть стверджують, що померти він міг не через природні причини, а йому допомогли. Кажуть сидів вже цей посол у печінках, бо щиро вважав себе самим головним перцем, а хуситів своїми підлеглими. За твердженнями хуситських очільників, «він зневажав їх, звинувачував у слабкостях та військових невдачах і віддавав накази командирам хуситських підрозділів напряму або через ліванських офіцерів та інструкторів Хезболли, яких Іран направив для навчання повстанців, ігноруючи повністю політичне керівництво руху».

Другий камінь спотикання у відносинах полягає в тому, що хусити нарікають на зволікання Ірану у допомозі під час наступу на нафтоносні провінції Маріб та Шабва. Битва за них триває вже три роки, і їх захоплення по суті мало б визначити переможця у цій війні. Здавалося, ситуація була на користь хуситів, вони вже підходили до околиць міста Маріб, але тут прилетіли літаки коаліції і наступ закінчився. Поразка хуситів стала холодним душем для цієї організації. Як водиться, всі кивають один на одного у пошуках винуватця, але крайніми виявилися іранці, бо їхні наміри розвивати відносини з ОАЕ та Саудівською Аравією не зупинили, а навпаки заохотили війська коаліції.
Як відомо, адміністрація Байдена на початку вирішила заспокоїти хуситів, виключивши їх зі свого списку терористичних організацій. Також був заморожений продаж наступальної зброї Саудівській Аравії. Втім, у листопаді американський уряд схвалив угоду на 650 мільйонів доларів на продаж королівських ракет класу «повітря-повітря» саудитам, пояснюючи це тим, що це оборонна зброя, яка не буде використовуватися в Ємені. Тепер, однак, Байден стоїть перед дилемою. Атака хуситів на цілі в ОАЕ та рішучість арабської коаліції діяти у відповідь можуть не лише розпалити конфлікт, але й вплинути на ядерні перемовини з Іраном. Розрахунок полягав у тому, що Іран пом’якшить свої переговорні позиції під час переговорів з ОАЕ та Саудівською Аравією, і як це не парадоксально, це може вплинути на триваючий конфлікт в Ємені. Принаймні видається, що Тегеран в очікуванні відновлення угоди розраховує на вигідні контракти з арабськими країнами і зацікавлений у дипломатичному врегулюванні конфлікту. Тепер, після серії ударів по території ОАЕ, конфлікт може вибухнути з новою силою і Вашингтону не лишиться нічого аніж дати добро на повномасштабний конфлікт. В цих умовах важко буде говорити про повернення до дипломатичного треку.

Цього тижня президент Ірану Ебрахім Раїсі відвідав Москву, зустрічався з Путіним, робив намаз в Кремлі та навіть зробив хутбу (проповідь) в соборній московській мечеті. З іншим дипломатичних подвигів іранського президента це виступ в держдумі та отримання диплому почесного професора Московського державного університету. Прикол полягає в тому, що немає жодного достовірного джерела або свідчення, що Раїсі має бодай середню освіту. Втім, що візьмеш з колись поважного вузу – у Московії все, до чого доторкається Путін перетворюється на ницість.
Що у підсумку візиту?
Ну, по перше, сторони «звірили годинники» з питань де вони діють спільно, в першу чергу це Сирія. Тут сторони не скупилися на компліменти одна одній – і Сирію вони врятували, і територію повернули і від міжнародного тероризму врятували. Але за удаваним позитивом ховається незадоволення іранців тим, що вони, витягнувши на собі головний тягар сирійської війни, змушені передати лаври переможців московитам, а ті крім всього іншого продовжують активно торгувати своїм статусом з ізраїльтянами.
В держдумі Раїсі знайшов вдячних слухачів. Ось його ключові тези:

• Ми готові розширювати і розвивати відносини з РФ.
• Наш шлях співпраці це шлях справедливості, духовності та моральності. Іншими словами – скрєпи. Корінь страждання людства – відрив від скрєп.
• Американці втекли з Афганістану це результат опору.
  Наша успішна співпраця в Сирії це також результат опору, тепер вже сирійського народу.
• Америка в слабкому стані, а ми на історичному підйомі.
• Але ворог не дрємлєт. Він намагається ослабити нас зсередини.
• Ми стикаємося з «союзом злих сил», який відправляє терористів в Центральну Азію з Кавказу. Пас до ситуації з Казахстаном. Не зрозуміло про яку конкретну точку на Кавказі йдеться, але я можу здогадуватися.
• НАТО погано, санкції погано.
• Ми не робимо ядерну бомбу. Нам заборонив аятола. Ми хочемо угоди і розвитку і ми всіх перемогли.
• Росія та Іран порвуть всіх. Перед нами чудові перспективи. Ну і бурні оплески -Ура, таваріщі.
  У сухому підсумку Московія надасть Ірану кредитну лінію у розмірі 5 млрд. доларів на купівлю винищувачів Су-35, але це не точно. Деякі експерти кажуть, що Москва спромоглася лише на 2 млрд.
  Ну і на фінал. Я думаю, що теперішнє загострення і загроза повномасштабного російського вторгнення має ще один важливий вимір, який стає зрозумілішим після візиту іранського президента до Московії. На кону по великому рахунку зараз знаходиться набагато більше, ніж російське вторгнення до нашої країни; мова йде про уроки, які Китай та Іран винесуть з цієї ситуації, чого варто очікувати від США та їхніх союзників в умовах ескалації. Не дарма Раїсі виступаючи у держдумі, наголошував на слабкості США після Афганістану. Це момент істини.
  

Гарних вам вихідних. До побачення. Всім мирного неба!

Відео версія: