Анатомія внутрішнього колоніалізму: чому «русский мір» зрозумілий арабському світу
Постколоніальний дискурс — це не про бідкання чи емоції, а про тверезий аналіз того, як імперії позбавляють народи суб’єктності. Тривалий час Москва намагалася проскочити між крапельками на міжнародній арені, просуваючи міф про свою нібито «антиколоніальну» природу. Мовляв, справжній колоніалізм буває лише «через солоне море», коли західні держави під прапором «цивілізаційної місії» чи «тягаря білої людини» підкорювали далекі континенти. Проте Realpolitik показує зовсім іншу картину: Україна стала жертвою жорсткої внутрішньої колонізації. Це сценарій, коли сусід діє по-пацанськи з підворітні — приходить у твій дім, привласнює ідентичність, а корінне населення виселяє або винищує.
Якщо розкласти цю проблему на складові, то ідеологема «русского міра» не унікальна — це брат-близнюк пантюркізму чи пізнього османізму. В арабському світі відбувалися аналогічні процеси: коли релігійно-політичний центр перенесли до Стамбула, арабський світ втратив власну суб’єктність. Згодом, за реформ Танзимату та за панування молодотурків, вигадки про «братерство» закінчилися жорсткою імперською ієрархією та зачисткою місцевої інтелігенції. Сучасні мрії кремлівських дедалі більше нагадують не візантійську симфонію, а намагання побудувати теократію за найгіршими автократичними зразками, прикриваючись релігійним дуалізмом.
Намагання Росії позиціонувати себе союзником Глобального Півдня — це звичайні обіцянки-цяцянки та маніпуляція. Іще на Бандунгській конференції 1955 року тверезі аналітики прямо називали радянську експансію в Східній Європі колоніалізмом. Показово, що Арабське повстання 1916–1918 років та українські визвольні змагання відбувалися практично одночасно. Обидва рухи прагнули зламати імперське ярмо, і хоча тоді значна частина зусиль пішла коту під хвіст через нову окупацію чи систему мандатів, урок залишається єдиним: імперії завжди діють за однаковим лекалом.
Сьогоднішня війна Росії проти України — це класичний антиколоніальний спротив. Спроби Москви звузити поняття колоніалізму до західного досвіду спростовуються самою історією. Спільна мова України та арабського світу полегає саме у розумінні того, що внутрішній колонізатор не менш небезпечний за океанського, а суб’єктність виборюється виключно тверезим розрахунком та силою спротиву.
Ключові тези7 фрагментів
«Колонізація – це процес, це коли є народ, який має свою ідентичність, мову, релігію, і потім у цього народу забирають його суб’єктність.»
02:28«Колоніалізм – це ідеологія, це ідеї, які виправдовують колонізацію.»
02:51«Зараз ми маємо колоніальну війну, по суті, між Росією і Україною. Росія намагається колонізувати або реколонізувати Україну. Україна чинить антиколоніальний спротив.»
03:48«Водночас існувала і продовжує існувати так звана внутрішня колонізація. Колонізація, коли сусід приходить до мене і забирає мою ідентичність.»
09:34«Мрія і патріарха Кирила, і, я думаю, частково Путіна – це мрія про теократію.»
15:20«Колоніалізм – це коли метрополія забирає у колонії не просто ідентичність, мову чи релігію, вона забирає суб’єктність.»
17:13«Якщо приймати оцю міфологію і редукцію, яку Путінська Росія захищає, то тоді арабський світ не колонізований Османською імперією. Тому що між ними не було соленої води.»
21:43
